Дума ланкової
Компанієць Лідія
Поленько моє, колгоспне поле!
Я люблю тебе у всяку пору:
В дощ люблю — і з дощика радію,—
Він тебе напоїть і умиє.
Взимку, як ти сховане під кригу,
Я прошу у хмар: — А дайте снігу! —
Щоб вологи вдосталь ти дістало,
Щоб весною зерно проростало.
У посуху, у скрутну годину,
Я тебе жалію, як людину,
І з душі твоє сприймаю горе:
Ти смутне, скалічене і хворе...
Ти — живе, моє колгоспне поле!
Я люблю тебе у всяку пору.
А найбільше влітку, в дні погожі,
Ти тоді на зелен-килим схоже.
І лежиш — безмежне та безкрає,
Сонце тебе гріє-вигріває.
Теплий вітер грає колосками,—
Так би і торкнулась їх руками:
Колоски — майбутні урожаї,
Хліб трудящим людям
І державі!
Про вірш
Лірико-патетичний монолог колгоспниці, в якому праця на землі осмислюється як щира материнська турбота та глибока духовна спорідненість людини з природою.
Історія
Вірш репрезентує характерну для повоєнної радянської української літератури тему оспівування хліборобської праці, однак у творчості Лідії Компанієць ця тема позбавлена сухого виробничого схематизму завдяки глибокому фольклорно-пісенному звучанню та тонкій жіночій ліричності.
Поетеса, яка значну частину творчості присвятила життю українського села, спирається тут на традицію української думи — ліро-епічного жанру, переосмисленого у формі щирої сповіді ланкової. Твір органічно вписується в ліричний доробок Компанієць періоду її збірок «Весняна повінь» та «Крилате листя».
У цьому вірші відлунює світогляд українського селянина, для якого поле постає не просто виробничим об'єктом чи елементом колгоспного ладу, а живим сотворінням, що потребує жалю, любові та опіки.
Форма
Твір написано чотиристопним хореєм із пірихіями, що надає ритму співучого, розмовного і водночас пісенно-речитативного характеру, наближаючи його до народної думи чи пісні.
Строфіка астрофічна (цілісний монолог). Римування здебільшого суміжне (парне, aabb), подекуди з неточними та дієслівними римами (радію — умиє, пору — хворе, кригу — снігу), що підсилює ефект живої народної мови.
Як читати
Центральним художнім засобом твору є наскрізне уособлення (персоніфікація): земля постає живою істотою («Ти — живе, моє колгоспне поле!»), яка переживає різні пори року, хворіє від посухи та радіє волозі, як людина.
Лірична героїня ставиться до поля з майже материнською ніжністю: вона просить у хмар снігу, «жаліє, як людину» у посуху, відчуває серцем його «горе». Таке олюднення природи сягає давніх архетипів Матері-Землі, де селянка виступає водночас і дочкою, і турботливою берегинею поля.
Кульмінаційний образ «зелен-килима» та золотих колосків символізує гармонійний фінал хліборобського циклу. Попри наявність обов'язкового для тієї доби ідеологічного маркера («Хліб трудящим людям і державі»), внутрішня сутність вірша лишається гуманістичною — це гімн любові до рідного краю та споконвічної селянської праці.
Теми: хліборобська праця · любов до землі · персоніфікація природи · сільське життя · пори року