А чи рано, а чи пізно,—
В кузні чуть залізний грім.
Тут у нас завжди завізно —
Всім потрібен дядько Клим.
Мовчазний, скупий на слово,
Коваля старого син,
У підкови, як в обнови,
Зодягає коней він;
Наче лікар, без утоми
"Хворі" лагодить плуги.
А на черзі до "прийому" —
Молотарка без "ноги"...
Мов саме вугілля в горні —
В дядька Клима руки чорні.
Всім стають вони в пригоді,
Роботящі та легкі...
Поважають у народі
Чорні руки отакі!
Вірш оспівує шляхетність і незамінність праці сільського коваля, чиї натруджені руки повертають до ладу хліборобський реманент і викликають глибоку народну пошану.
Твір належить до зрілого періоду творчості Лідії Компанієць, коли провідною темою її поезії для дітей та юнацтва стало виховання поваги до людини праці та сільського побуту. У повоєнні десятиліття та добу активної механізації сільського господарства кузня залишалася сакральним осередком трудового життя українського села, де перетиналися традиційне ковальське ремесло та обслуговування сучасної машинної техніки.
Поезія тісно перегукується з мотивами таких збірок авторки, як «У коваля золотії руки», «Світлий день» та «Ковалі», де фізична праця послідовно трактується не як тягар, а як найвища чеснота і форма служіння громаді. Образ спадкового коваля («коваля старого син») підкреслює тяглість трудових династій та родинних традицій українського села.
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих та чоловічих закінчень у коломийковій ритмічній пульсації, що створює енергійне, бадьоре звучання, співзвучне ударам молота по ковадлу.
Строфіка спирається на перехресне римування (АбАб) із переходом до парного (суміжного) в кульмінаційних рядках; евфонія збагачена дзвінкими алітераціями сонорних і вибухових приголосних ([р], [з], [д], [к]), які імітують металевий гул кузні («кузні чуть залізний грім»).
Образна система твору будується на дотепній і зворушливій розгорнутій метафорі «коваль як лікар»: плуги в нього постають «хворими», молотарка — «без ноги», а реманент очікує своєї черги на «прийом». Таке одухотворення неживої техніки наближає вірш до казкової поетики, роблячи його психологічно близьким для дитячого сприйняття і водночас гуманізуючи важку механічну працю.
Центральним антитетичним символом виступають «чорні руки», які контрастують із зовнішньою естетикою ошатності, але втілюють справжнє етичне благородство. Чорнота від вугілля і кіптяви трактується як знак чистої совісті та користі для людей, переосмислюючи фольклорний концепт «золотих рук» через реалістичну категорію «роботящих рук», шанованих народом.
Теми: людина праці · повага до ковальства · трудові традиції села · хліборобська праця · виховання доброти