На стоянці
На помості корабельнім
розгорілося багаття,
то матроси розпалили,
щоб закляклі руки гріти.
І крізь мокру сніговицю
бачу я вогонь червоний,
наче сонце, що конає
у молочній білій млі;
а навколо нього мріють
наче тіні чорних птахів –
то матроси італьянські
посідали у плащах.
Ті плащі в Палермі ріднім
гріли так ретельно, щиро, –
що ж се трапилося з ними
в стороні сій бусурманській?
Пропускають зимний вітер,
наче плетива венецькі,
кожна жилочка тріпоче…
о, зрадливії плащі!
В густій, білій сітці снігу
служка бігає маленький,
наче рибка, що попала
необачно в клятий невод.
Се так гріється хлоп’ятко –
вірить в кров палермітанську,
що кружляє в нього в жилах
більш, ніж в той чужий вогонь.
І не чує, як гукають старші:
«Ти чого снуєшся?
Чи тобі немає діла?
Що за капосне створіння!..»
А від злості та натуги
ніжна мова італьянська
так спотворилась, мов хижих
прибережних чайок крик.
Та дарма, він звик до того,
звик до лайок і до чайок,
він не думає про теє,
він зовсім про інше марить:
…Ось він вернеться додому
і на сонці серед площі
буде грати лепсько в паці,
а виграна все за ним!
Потім вкупі з товариством
у гарячий порох ляже
серед вулиці, так просто,
і почне плести, плести…
Аж роти пороззявляють
Кекко, Джанні й Паоліно,
бо вони всьому повірять,
тії «раки сухопутні».
Вже ж він їм накаже дива!
І про зміїв попідводних,
і про турків-людожерців,
про Великого Могола.
А вони йому за теє
найсолодших помаранчів
залюбки дадуть,
накравши у єпископа в садку…
Тут його матрос по плечах
стусонув, заклявши люто:
“А не підеш ти з дороги?!
От душа без покаяння!”
Поруч з іншими покірно
сів малий коло багаття
і простяг, мов на молитві,
до вогню ручки тоненькі.
Постать згорбилась легенька,
смагле личко посмутніло,
лиш в очах перебігають
ясні блиски від багаття.
Ох, коли б скоріше, хлопче,
мрії ті твої справдились,
бо й на їх позаздрить може
який-небудь злий божок…
[17.01.1911 р. Стоянка в морі проти Самсуна].