Натура гине – вся в оздобах, в злоті, –
Останній усміх ясний носила
І краскою непевною пала,
Немов конаюча вродливиця в сухоті.
Недавно ще була вона в турботі,
Жила і працею щасливая була;
Тепер останнії дарунки роздала
І тихо умира… кінець її роботі!
Спокійно умира і листом покриває
Росинки білії, ті сльози самотні
Від сонця ясного і від людей ховає.
Натура ллє ті сльози таємні
Того, що хутко ляже в смертнім сні,
В холодній, білій сніговій труні.
4 – 20 листопада 1890
Ліричний вірш «Сонет»: проникливе осмислення внутрішнього світу людини, краса природи та невгасиме прагнення до свободи й світла.
Поезія «Сонет» створена Лесею Українкою в період (1890 рік), коли поетеса активно розбудовувала український поетичний модернізм.
У цей час авторка поєднувала тонку імпресіоністичну фіксацію душевних настроїв із неоромантичним поривом до боротьби проти соціальної та національної неволі.
Класичний сонет (два чотиривірші й два тривірші), написаний п'ятистопним або шестистопним ямбом з чіткою цезурою.
Багатий звукопис, продумана система римування та виразні паузи підкреслюють драматичну або елегійну тональність поетичного висловлювання.
У вірші «Сонет» лірична героїня відкриває серце красі світу, шукаючи гармонію між власним стражданням і вічним оновленням буття.
Образна система спирається на контрасти світла й тіні, весни й зими, пориву й стриманості, що символізують незламність людського духу.
Твір захоплює щирістю поетичної інтонації, засвідчуючи винятковий художній смак і майстерність Лесі Українки.
Теми: ліричний вірш · краса і боротьба · внутрішній світ · неоромантизм · надія і воля · поетичне слово