Все, все покинуть, до тебе полинуть,
Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
Все, все покинуть, з тобою загинуть,
То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою
Злую мару, що тебе забирає,
Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,
З нами хай щастя і горе вмирає.
16.11.1900
Трагічний шедевр інтимної лірики («Все, все покинуть, до тебе полинуть…»): безмежна самопожертва, вогонь невмирущого кохання та біль втрати Сергія Мержинського.
Вірш належить до вершинного ліричного циклу, створеного взимку 1900–1901 років у Мінську, коли Леся Українка самовіддано доглядала смертельно хворого на туберкульоз Сергія Мержинського.
Ці твори поетеса не призначала для друку: вони були записані на окремих аркушах як сповідь розірваного горем серця, ставши згодом шедевром європейської елегійної лірики.
Ритмізована поезія в прозі або вільний вірш (верлібр), де відсутність традиційної рими компенсується неймовірною експресією почуття та лейтмотивами-повторами.
Образна система тримається на трагічних символах: зов'ялі троянди, криваві рани, чорна ніч, попіл згаслого життя.
У тексті «Все, все покинуть, до тебе полинуть…» поетеса висловлює готовність віддати власне життя, кинути все й піти за коханим навіть у морок могили.
Любов постає тут як святиня і подвиг: без вимог взаємності, без докорів, лише з бездонним співчуттям до страждань дорогої людини.
Цей твір залишається неперевершеним пам'ятником вірності та душевної величі Лесі Українки.
Теми: сергій мержинський · пам'яті мержинського · жертовне кохання · біль втрати · зов'ялі троянди · інтимна лірика