Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» — мене питали
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
Автобіографічний шедевр «Як дитиною, бувало»: філософія стоїцизму, самовладання та вміння плакати сміючись перед ударами долі.
Вірш створений 1897 року в Ялті й увійшов до збірки «Думи і мрії» (1899). Він є прямою автобіографічною сповіддю про дитинство поетеси та перші прояви її хвороби.
Леся Українка розповідає про формування свого незламного характеру: від дитячої гордості під час фізичних травм до дорослого захисту власної гідності від людського глуму.
Чотиристопний хорей із перехресним чергуванням дактилічних і чоловічих клаузул, що створює ритмічний ефект стриманого болю й вольового зусилля.
Композиція двочастинна: паралелізм між дитячою реакцією («щоб не плакать, я сміялась») та дорослим станом («плачу я, щоб не сміятись»).
У дитинстві сміх був щитом проти сліз і власної слабкості, допомагаючи гордо підводитися з землі без скарг перед дорослими.
У дорослому житті, коли зброєю ворогів стає безпощадний глум і злобна епіграма, сльози стають захистом від очерствіння душі.
Поезія є квінтесенцією лицарського стоїцизму поетеси, яка ніколи не дозволяла світові бачити свої страждання.
Теми: як дитиною бувало · стоїцизм · сміх крізь сльози · сила волі · автобіографічна лірика · гідність