Завітання

Леся Українка

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонее світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.

Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Яснії очі були, але в очах тих сльози блищали;
Погляд лагідний він мав, але в погляді смуток глибокий:
Жаль і благання, надія і туга-журба одбивались.
Руки до мене простяг і мов кликав кудись за собою,
Любо всміхався, а сльози котились. Ті сльози
Падали в серце мені; і од сліз тих надія ясная,
Радісна тиха надія, мов квітка лелії, розквітла.
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…

Про вірш

Ліричний вірш «Завітання»: проникливе осмислення внутрішнього світу людини, краса природи та невгасиме прагнення до свободи й світла.

Історія

Поезія «Завітання» створена Лесею Українкою в період (1890-ті рік), коли поетеса активно розбудовувала український поетичний модернізм.

У цей час авторка поєднувала тонку імпресіоністичну фіксацію душевних настроїв із неоромантичним поривом до боротьби проти соціальної та національної неволі.

Форма

Чотиристопний ямб із перехресним римуванням (абаб), збагачений пірихіями для надання віршу динамічної інтонаційної гнучкості.

Багатий звукопис, продумана система римування та виразні паузи підкреслюють драматичну або елегійну тональність поетичного висловлювання.

Як читати

У вірші «Завітання» лірична героїня відкриває серце красі світу, шукаючи гармонію між власним стражданням і вічним оновленням буття.

Образна система спирається на контрасти світла й тіні, весни й зими, пориву й стриманості, що символізують незламність людського духу.

Твір захоплює щирістю поетичної інтонації, засвідчуючи винятковий художній смак і майстерність Лесі Українки.

Теми: ліричний вірш · краса і боротьба · внутрішній світ · неоромантизм · надія і воля · поетичне слово

Усі поети