Завітання
В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,
Втомленим очам моїм вельми дивна поява з’явилась:
Темно-червонее світло, неначе той одблиск пожежі,
Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.
В світлі з’явилася генія темная постать.
Довга та чорная шата, мов хмара, його покривала
І хвилювала в повітрі, як море в негоду,
Сталі холодної полиском крила широкі ясніли;
Кучері чорні та довгі спадали на плечі.
В темних та гострих очах його погляд непевний світився, –
Сумно дивився в простор, і палкії лилися з них сльози.
Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть:
Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,
В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,
Що у тім погляді жевріє, – і безнадійність,
Тяжка, понура, обгорне його, наче хмара осіння.
Скована жахом, я погляд спустила додолу.
Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.
Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.
Вечір був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;
Тихо було у повітрі, вітрець тільки часом
Легким крильцем повівав – і далеко, далеко
Із-за гори десь доносився гук від вечірнього дзвона.
Довгая біла стяга простелилась від срібного сяйва
В хаті моїй, – надто ясно вже світач рогатий
Ночі тієї світив. Якась тінь у тім сяйві з’явилась,
Легка, блакитна, прозора і невиразна, як мрія.
Геній то був, але геній не той, що з’являвся
Темної ночі тоді, коли жахом скував мою душу.
Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;
Кучері яснії, легкі вилися над чолом лагідним,
Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві,
Яснії очі були, і погляд їх був, наче промінь;
Яснії очі були, але в очах тих сльози блищали;
Погляд лагідний він мав, але в погляді смуток глибокий:
Жаль і благання, надія і туга-журба одбивались.
Руки до мене простяг і мов кликав кудись за собою,
Любо всміхався, а сльози котились. Ті сльози
Падали в серце мені; і од сліз тих надія ясная,
Радісна тиха надія, мов квітка лелії, розквітла.
Любо всміхався, від усміху того у серці
Радісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.
Людська недоля будила не розпач в мені, а бажання
Кращої долі, яснішої, – той ідеал мені сяяв
В погляді яснім, і серце за ним поривалося линуть.
Він подивився на мене журливо – і серцем я вчула,
Що у небесні простори несила моя ще полинуть…
Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця.
Зоря на небі рожева уже починала займатись,
Із-за гори десь доносився гук від далекого дзвона…