Дивна данина
Лотоцький Антін
І знову минули літа. Поховали князя Кия, а за ним і Щека і Хорива не стало. А кожного поховали на горі, де поселився був і жив. Кия на горі, де був в'їзд Боричів, Щека на горі, що від нього й прозвали її Щекавицею, Хорива на горі, що теж від нього прозвали Хоривицею. Нестало й Руслана й Либеді не стало. І вимер Київ рід.
Тоді серед киян настали свари й чвари. Муж на мужа, рід на рід наставав. Із незгоди їх користали сусіди. Стали нападати на київські землі, а вже найбільше докучали киянам деревляни. Настали тривожні часи, підупадало хліборобство, підупадав промисел, підупадала торгівля.
І кажуть гості хозарські, що вернулися раз із Києва в Ітиль, хозарську столицю:
— Ослабіли кияни, можна їх використати тепер, зажадати в них данини за обіцянку оборони перед сусідами.
І послав хозарський каган послів у Київ.
— Кияни! Деревляни й інші ваші сусіди не дають вам спокою, напастують вас. Дайте нам данину, а ми боронитимемо вас — переказав послами.
І зійшлися кияни на раду: дати хозарам данину, чи не дати? Були такі, що казали, щоб не давати данини. А найбільше був проти данини Боємир Лютославич, молодий боярин.
— Данина, це ж неволя — говорив він. — Будемо згідні, то оборонимося.
Та більшість була за тим, щоб дати хозарам данину.
— Багато ворогів маємо, не дамо їм ради самі — казали.
Бачить Боємир, що більшість киян за данинy і знову говорить:
— Коли вже маємо давати данину, то не таку, як звичайно дають підбиті переможцям. Даймо їм по мечеві від диму.
Нехай знають, що ми не без зброї. Сподобалася Боємирова рада киянам.
— Згода — кажуть — даймо по мечеві від диму.
Дали. І понесли хозарські посли данину в Ітиль каганові своєму та старшинам своїм і кажуть:
— Це найшли ми данину нову.
І питаються каган і старшини:
— Що ж дали?
А посли показали мечі.
А хозарські старшини, як побачили дивну данину, сказали:
— Недобра це данина, могутній кагане! Ми воюємо зброєю, на один бік гострою, цебто шаблями. А їх зброя гостра на обидва боки, вони мають мечі. Вони будуть іще брати данину від нас і від інших країн.
Задумався каган, а вкінці каже:
— Яку дають, таку берім. Мечі придадуться.
І прийняв каган київську данину.
Про вірш
Історичне оповідання за мотивами давньоруського літопису про фатальні наслідки міжусобиць і символічну перемогу волелюбного духу киян над хозарськими загарбниками.
Історія
Оповідання входить до циклу історичної белетристики Антіна Лотоцького, створеного для популярного видання «Колись то в Україні було» та серії публікацій у галицькій періодиці початку 1920-х років. Після поразки Визвольних змагань 1917–1921 років письменник, сам колишній січовий стрілець, звернувся до уроків давньоруської державності, аби висвітлити трагедію внутрішнього розбрату.
Твір є белетризованим переказом відомого літописного сюжету з «Повісті минулих літ» про данину полянами мечами від диму. У Лотоцького цей сюжет стає притчею про гідність, спрямованою на подолання комплексу меншовартості та капітулянтства серед тогочасного українства.
Форма
Епічна прозова форма наслідує монументальний, карбований синтаксис літописних зводів із характерною парцеляцією, полісиндетоном («І знову...», «І вимер...», «І кажуть...») та емоційно напруженими діалогами.
Мовна тканина гармонійно поєднує архаїчну лексику княжої доби («каган», «боярин», «меч від диму») з прозорою, дидактично вивіреною фразеологією, орієнтованою на формування яскравого зорового та ідеологічного образу в юного читача.
Як читати
У центрі твору постає трагічна діалектика свободи та розбрату: зі смертю Кия, Щека і Хорива розпадається священна єдність землі, а міжусобиці («муж на мужа, рід на рід») негайно відкривають кордони зовнішньому ворогу. Лотоцький з психологічною точністю змальовує падіння духу міської громади, яка в момент кризи схиляється до пасивного компромісу з поневолювачем.
Образ юного боярина Боємира Лютославича втілює мілітарну аристократію духу й незламну лицарську честь. Його максима «Данина, це ж неволя» резонує з гаслами українського національно-визвольного руху XX століття. Меч як данина перестає бути матеріальним відкупом і перетворюється на грізний знак-попередження: народ, що тримає в руках зброю, не скориться остаточно.
Семантика данини набуває пророчого змісту: хозари бачать у мечі лезо майбутньої відплати, перетворюючи уявну покірність киян на маніфестацію військової переваги й нездоланного суверенітету.
Теми: княжа доба · історична пам'ять · міжусобиці та єдність · лицарська честь · літописні мотиви · боротьба за незалежність