Дорога під нашою хатою

Михайло Слабошпицький

Наша хата стоїть при широкій дорозі, що біжить між полями, а потім убігає в село.

Вбігла в село, але не спинилась, не перевела дух, не спочила.

Побігла далі. Поміж деревами й садами, городами й берегами. Під високими і низькими хмарами.

Біжить, біжить, біжить... Як річка. Тільки хвиль немає.

Стрибає через містки, обминає школу, клуб, щоб не нагнатися на них, вигинається на бігу, злітає вгору, спускається вниз невтомна дорога...

І вже на тому кінці села виринає. Як струмок з-під землі.

А з того кінця — далі й далі біжить дорога, теж між полями й через усі села, які зустріне, й через міста.

День і ніч біжить вона. І в дощ, і в спеку, в хуртовину.

Далека дорога в дороги!

Ото набачиться всього, все на світі взнає!

Вийду я з двору, стану край дороги й дивлюся, дивлюся.

Машини в хмарах куряви гудуть. Мотоцикли, мов заведені іграшки, сюди й туди сновигають. Трактори, як великі жуки, важко повзуть. Череда наче по воді пливе, корови рогами погойдують.

Усіх витримує, всіх на собі несе дорога.

Вийде мати — й до мене:

— Скільки ото можна стояти й дивитися — очі повидивляєшся, йди вже до хати.

— Зараз прийду,— відповідаю і стою собі як стояв.

Наді мною птахи на дротах сидять. Дроти гудуть. Хмари плавають у небі.

Вийде батько:

— Ти, голубе, вже, мабуть, себе стовпом придорожнім уявив?..

— Чому саме стовпом? — дивуюся.

— Бо стоїш над дорогою мов укопаний!

— Вже й постояти тут не можна! — з усіх сил намагаюся образитись, хоч це в мене зовсім не виходить.

— Та стій, стій, якщо тобі так гарно,— сміється батько,— але ж пилюки на тобі он уже тонни осіло. Води в ставку не вистачить, щоб усю відмити!

— Вистачить,— заспокоюю його, і він уже й не жене до хати.

Мабуть, він і сам постояв би тут і на все подивився, та нема йому коли. Бо прийде з роботи й починає майструвати. То дошки струже, й у нас на весь двір свіжо пахне деревиною. То штахетиком квітник обгороджує. То вулик новий складає. То корбу коло криниці прилаштовує, щоб легше було відро з водою витягати.

Такий у мене батько — завжди шукає собі роботу.

Не може він без роботи, а вона без нього. Може, й вона його шукає.

Робота, мабуть, як людина. Їй треба когось теж любити.

Михайло Слабошпицький — Цінь-цвірінь Михайло Слабошпицький — Васильків портрет Михайло Слабошпицький — Хата, де жили страхи Ще 35 творів → Біографія Михайла Слабошпицького

Батька любить робота, а мене дорога. Любить, щоб я отако при ній стояв. Начеб стережу її.

Он уже Яринка зі школи йде, несе повен портфель оцінок.

— Яри'! — гукаю.— Послухай, як дроти гудуть!..

Вона переходить дорогу й стає коло мене.

Очі заплющила, слухає.

— Ага,— каже,— гудуть. Наче в кіно.

— Порівняла! Ще краще, ніж у кіно!

— І зовсім не краще! Так само!

Хай буде так само. Яринка більше фільмів бачила. То, мабуть, і знає, що так само гудуть.

Над нами ластівка майнула. Щось у дзьобику понесла. Мабуть, їсти своїм дітям. Ото її робота — дітей годувати.

Вже летить ластівка назад. Сіла на дріт, подивилася на нас, на дорогу й задумалася: де б його ще харчів для дітей узяти?

А дроти гудуть, гудуть, їй підказують, щоб летіла до озера — там усе є, що ластівенятам треба. Скоро вони вже й самі туди полетять.

Отак під дротами, понад дорогою, понад машинами і хатами, понад полями і ліском. А там усяких птахів і бджіл зустрінуть коло гречки.

— Дощ буде,— каже Яринка.

— Як це ти знаєш?

— Дроти голосно гудуть.

— То й що?

— Мама завжди каже: "О, дроти гудуть на дощ!"

Дивлюся в небо, а там дощу не видно.

— Де він візьметься, той дощ?— кажу їй сердито.

— Буде! Буде! Побачиш, буде...

Тільки вона це сказала, як мені на голову впала крапля.

А потім дощ як сипоне, як залопоче краплями по дорозі — аж дроти притихли. І птахи поховалися. І ластівка, як чорна блискавка, змигнула в повітку.

Вбігли й ми в хату.

Вистромилися у розчинене вікно. А за ним дощ танцює, аж курява з дороги піднімається, аж листя на деревах пострибує. Аж соняхи головами похитують, наче маятники.

Оце дощ! Усім дощам — дощ!

Той дощ мені і приснився вночі. Такий прудкий пб дорозі летить, на всі боки краплями, наче просом, сипле... І щось говорить, говорить.

А дорога принишкла і слухає, слухає. Навіть спинилася й не біжить.

І на ній машини, трактори, мотоцикли — все позавмирало. Й череда стоїть тихесенько. Тільки роги в корів од дощу погойдуються. Та ще очі волого світяться.

...А потім я прокинувся. І зразу ж — до вікна.

Над дорогою вставало сонце.

Воно вставало й сипало на дорогу золотим дощем.

Такого я ще ніколи не бачив: малесенькі дощики кружеляли над дорогою і світилися. А від того вабливо світилася й дорога.

І мені подумалося, що як виросту, то обов'язково поїду по ній далеко-далеко. А потім повернуся додому й усім розкажу про те, що побачу.

Треба тільки потерпіти, доки підросту.

Про вірш

Філософсько-ліричний етюд про безперервний життєвий рух, де сільська дорога під рідною хатою постає перед хлопчиком грандіозним символом пізнання невідомого світу та покликання до майбутніх життєвих мандрів.

Історія

Етюд «Дорога під нашою хатою» належить до циклу автобіографічних та ліричних замальовок Михайла Слабошпицького про подільсько-наддніпрянські витоки його дитинства. Образ батьківської оселі біля розлогого гостинця є архетипним для української художньої традиції, набуваючи в автобіографічній прозі письменника щемкого мемуарного забарвлення.

Твір відображає період модернізації українського повоєнного села другої половини ХХ століття, де архаїчний уклад (череда корів, птахи на телеграфних дротах, батьківський двір) органічно перетинається з бурхливим техногенним гулом тракторів, вантажівок і мотоциклів, кличучи малого мрійника за межі рідного кутка.

Форма

Жанрова форма — ліричний етюд з елементами автобіографічної рефлексії. Оповідь ведеться від першої особи, поєднуючи медитативне споглядання з експресивним, кінематографічним зображенням невпинного руху. Мова твору просякнута дієслівною градацією та наскрізним синтаксичним паралелізмом («біжить, біжить, біжить... як річка», «стрибає через містки, обминає школу... вигинається на бігу, злітає вгору, спускається вниз»).

Композиція побудована на виразному контрасті статики і динаміки: нерухома постать зачарованого хлопчика, який мов «придорожній стовп» стоїть біля тину, протиставляється шаленому, безперервному колообігу техніки, тварин, хмар і людей уздовж безконечного шляху.

Як читати

Дорога в оповіданні трансформується з суто утилітарного елемента сільського пейзажу в універсальний онтологічний архетип Шляху Буття. Вона уподібнюється до живої істоти або невтримної річки, яка пульсує крізь географічні простори — від порогу рідної хати крізь поля, ліси й міста в неозору далечінь. Дорога «все на світі знає», слугуючи для дитини першою школою спостереження за світом дорослих турбот і рухів людського співтовариства.

Діалог героя з батьками підкреслює глибокий психологічний нюанс дорослішання. Турботливі материнські й батьківські докори щодо «довгого стояння на дорозі» викривають початкову межу між затишною стабільністю отчого гнізда та непереборним прагненням дитини вийти за його межі. Образ хлопчика, що «мов укопаний» вдивляється у мандрівну далину, символізує момент духовного пробудження людини, перед якою відкриваються обрії майбутньої долі.

Теми: образ дороги · рідна оселя · потяг до пізнання · батьки і діти · філософія руху · дитячі мрії

Усі поети