Золоті бджоли
У нас новина: дідусь завів бджіл.
Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.
Хатки називаються вуликами.
Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені стрибають по шибках.
Зирк по хаті — їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.
Якби не бджоли — сидів би і дивився.
Побіжу до бджіл.
Гульк — а на порозі півень.
"Кукуріку!" — здоровкається зі мною.
Треба б йому нотацію прочитати, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю.
Тільки я кажу півневі:
— Ніколи мені — іду пасти бджіл.
Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.
— Ото треба було в шкоду не ходити,— таки кажу йому. Хай зрозуміє свою помилку.
Він образився і пішов до криниці. Ліг, очі заплющив.
Треба кинути йому зерна.
Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять. Знову запізнився через цього півня!
Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили назад.
Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити.
Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці.
Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Якби ті не заблукали — дорога далека до гречки.
Може, собаку завести, хай пасе їх.
По телевізору показували, як собаки овець пасуть.
З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть. Скажу дідусеві про собаку.
Сонце гріє, трава росте, я слухаю.
Летять!
Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися! Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.
Тепер ці спочивають, а ті летять.
Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі. А назустріч дід.
— Куди це ти летиш?
— Бджоли пасти!
— Бджоли пасти? — чомусь дивується.
— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме і бджоли пастиме,— кажу йому, бо скільки можна без собаки жити?
— Буде тобі собака,— обіцяє він.
А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.
Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.
— Смачний для тебе мед буде,— каже дід.— Такої гречки давно не родило.
Бджоли його не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже.
А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.
Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду.
О, знов летять!
Теж напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні!
Дід правильно їх вибрав.
Прямо над хатою — сонце.
І вони вилітають начеб прямо з того сонця.
Летять до вуликів. До нас.
Гудуть, блищать проти сонця.
— Золоті в нас бджоли,— кажу дідові.
— А золоті ж,— погоджується.— Золоті...