Золоті бджоли

Михайло Слабошпицький

У нас новина: дідусь завів бджіл.

Дві маленькі хатки стоять за нашою великою хатою у садку, і я вже зранку біжу до них.

Хатки називаються вуликами.

Продеру очі, зирк у вікно — сонячні промені стрибають по шибках.

Зирк по хаті — їх повна хата. Отак вистрибом літають. Наче ті бджоли. Тільки не гудуть. То на дзеркалі зблиснуть, то у відрі з водою, то на миснику серед посуду.

Якби не бджоли — сидів би і дивився.

Побіжу до бджіл.

Гульк — а на порозі півень.

"Кукуріку!" — здоровкається зі мною.

Треба б йому нотацію прочитати, що знову водив курей у шкоду. Але він довго огризатиметься. Показуватиме, начебто не розуміє. Потім з ним побалакаю.

Тільки я кажу півневі:

— Ніколи мені — іду пасти бджіл.

Він сердиться і гулькотить, мовби повен рот води набрав.

— Ото треба було в шкоду не ходити,— таки кажу йому. Хай зрозуміє свою помилку.

Він образився і пішов до криниці. Ліг, очі заплющив.

Треба кинути йому зерна.

Кидаю зерна. Він згукує курей, а тут бджоли летять. Знову запізнився через цього півня!

Бджоли полетіли пастися аж на гречку. Якби ж вони втрапили назад.

Побіг би, пригнав би назад, але не знаю, де наші, а де чужі. Треба їх якось позначити.

Сиджу біля вуликів. Дивлюся, як танцюють золоті бджоли на сонці.

Дзвенять. Раді-радісінькі, що тепло, що немає дощу і що я сиджу біля них. Ці нікуди не дінуться. Вони вулик стережуть. Якби ті не заблукали — дорога далека до гречки.

Може, собаку завести, хай пасе їх.

По телевізору показували, як собаки овець пасуть.

З бджолами собаці буде легше — їх вовки не крадуть. Скажу дідусеві про собаку.

Сонце гріє, трава росте, я слухаю.

Летять!

Летять, наче літаки. Одна за одною. Ото, мабуть, напаслися! Сідають. Залазять у вулик. Щось кажуть тим, які вулик стерегли. Хваляться, яка добра гречка.

Тепер ці спочивають, а ті летять.

Біжу за ними і свищу, щоб не одбилася яка в дорозі. А назустріч дід.

— Куди це ти летиш?

— Бджоли пасти!

— Бджоли пасти? — чомусь дивується.

— Треба собаку завести, то не буде мені мороки. І курей глядітиме і бджоли пастиме,— кажу йому, бо скільки можна без собаки жити?

— Буде тобі собака,— обіцяє він.

А бджоли вже полетіли — і не видно, й не чутно їх. А мені знову потерпай, чи втраплять додому.

Ідемо з дідом до вуликів. Він щось там порається.

— Смачний для тебе мед буде,— каже дід.— Такої гречки давно не родило.

Бджоли його не бояться. Сідають на білу бороду — прямо в рот заглядають, що він скаже.

А мене ще бояться. Бо не звикли. Нічого, звикнуть.

Шкода, що в мене борода не росте. Вони думали б, що я дід. І теж сідали б на бороду.

О, знов летять!

Теж напаслися. І не заблукали. От розумні! Як собаки, розумні!

Дід правильно їх вибрав.

Прямо над хатою — сонце.

І вони вилітають начеб прямо з того сонця.

Летять до вуликів. До нас.

Гудуть, блищать проти сонця.

— Золоті в нас бджоли,— кажу дідові.

— А золоті ж,— погоджується.— Золоті...

Про вірш

Світле лірико-психологічне оповідання про зворушливе світовідкриття сільського хлопчика, який переживає появу дідусевих бджіл як велике родинне диво. Твір сповнений добросердного дитячого гумору, замилування працею та гармонією людини з довкіллям.

Історія

Оповідання «Золоті бджоли» належить до золотої скарбниці дитячої малої прози Михайла Слабошпицького і неодноразово перевидавалося в авторських збірках («Славко й Жако», «Золоті бджоли») та шкільних читанках. В основі твору лежить автобіографічний ґрунт — спогади письменника про власне дитинство на Черкащині, де традиційна культура пасічництва була невіддільною частиною щоденного буття.

Твір демонструє характерну для Слабошпицького-прозаїка концепцію дитинства як часу абсолютного єднання зі світом природи, де мудрий дідусь виступає лагідним провідником онука у таємниці ремесла, землі та праці.

Форма

За жанром — ліричне психологічне оповідання з елементами наївного монологу дитини. Оповідь ведеться від першої особи («я»-наратив), що дозволяє зберегти автентичну оптику дитячого погляду, щире дивування та внутрішню діалогічність.

Мовностильова тканина насичена синестезійними образами, пестливою лексикою, колоритними народнорозмовними вигуками («зирк», «гульк»), прозорою метафорикою та безпосереднім гумором кумедних міркувань малого пастуха бджіл.

Як читати

Центральний образ «золотих бджіл» є багатозначним символом сонячного світла, невтомної працьовитості, природного ладу й чистоти. Образна паралель між сонячними зайчиками, що стрибають по хаті, і бджолами наголошує на неподільній єдності домашнього затишку та великого космосу природи.

Дитяча антропоморфізація дійсності розкривається у комічно-серйозних стосунках героя з півнем-бешкетником, якого хлопчик прагне «виховувати», а також у прагненні «пасти бджіл» і турботі, щоб вони не заблукали по дорозі до гречаного поля. Ця наївна відповідальність свідчить про зародження моральної зрілості та чуйності серця.

Постать дідуся, хоч і залишається за кадром безпосередньої сцени, формує аксіологічний стрижень розповіді: пасіка постає священним місцем спокою й мудрості, а передача праці від старшого до молодшого символізує неперервність родового ладу й зв'язку поколінь.

Теми: пізнання природи · дитяча уява · дідусь і онук · сільський побут · любов до праці

Усі поети