Васильків портрет

Михайло Слабошпицький

У Василька тато — художник.

Якось, коли вони сиділи на кухні за вечерею, він сказав:

— Треба написати Васильків портрет. Якраз до виставки встигну.

— Давно пора,— обізвалася мама.— Бо виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета.

Так усе і почалося.

Тепер Василько не йшов зранку в дитсадок. Батько брав його з собою в майстерню.

Спершу Василькові було там дуже цікаво. У майстерні повно-повнісінько картин, поставлених одна біля одної. Он — бузок. Наче справжній, тільки запаху не чути. Он — яблука на столі: Так і хочеться простягти руку й узяти одне. Он — вулиця під дощем. Начеб її у вікно побачив. А ось мама дивиться на нього з полотна. Ніби зараз скаже: "Васильку, я так мрію, що ти будеш слухняним хлопчиком..."

Але коли батько почав малювати, Василькові вже тут зовсім не подобалося. Сиди, дивися у вікно, навіть не поворухнися.

Суцільна мука! Краще вже в садок ходити.

— А як же ти думав,— казав батько,— позувати — це теж дуже складна робота.

Василько зітхав і мовчав. Чекав, коли тато нарешті відкладе пензель і промовчить.

— Перерва.

Шкода, що ті перерви робилися рідко і були дуже короткі. Не встигне він подивитися альбом із цікавими малюнками, як тато вже наказує:

— До роботи, до роботи.

Василько знову сідав біля вікна, а тато ставав біля мольберта і весело насвистував або робив йому зауваження:

— Не рухай плечима.

Або:

— Не опускай так низько голову.

Чи:

— Не відводь очей од вікна.

"Кажуть, що дитинство — найкраща пора,— думав Василько.— Яка там найкраща, коли тебе так мучать. От як виросту — ніколи не буду художником".

— Тату, мені вже набридло...

— Потерпи трохи — буде гарний портрет.

— Скільки можна терпіти? Вже немає сил. Краще пішли б до фотографа! У нього клац — і готово.

— Фотографія — це зовсім інше.

— Я хочу їсти,— просить Василько. Знає, що тепер уже тато перерве роботу.

Отак вони й працювали аж до того дня, коли портрет було закінчено.

Глянув Василько на себе й одразу ж упізнав: це справді він. І як це в тата виходить?

— Недарма терпів? — запитав, усміхаючись, тато.

— Ага,— тільки й мовив Василько, зсе ще розглядаючи портрет.

На полотні він виглядав у вікно, начеб бачив там щось дуже цікаве. Аж рота розкрив.

Потім була татова виставка. На стінах величезного залу повісили його картини. Прийшло багато людей. Вони тисли татові руку.

— А нашого тата всі знають,— здивовано сказав мамі Василько.

— Бо наш тато відомий художник.

— Я думав, знають лише космонавтів або артистів...

— Знають, сину, всіх людей, які добре роблять свою справу.

Василько ходив з людьми поміж картинами.

На картини він не дивився, бо вже знав їх. Дивився на людей. Слухав, як вони хвалили батькові картини.

— Який гарний хлопчик! — почув чийсь голос біля свого портрета.— А, це син художника, тут підписано...

Біля портрета стояла жінка з таким хлопчиком, як Василько.

— Бачиш,— казала йому жінка,— який він уважний, цей син художника, і, мабуть, дуже-дуже слухняний.

Василькові чомусь стало соромно. І він одступив убік.

Василько добре знає, що він і неуважний, і неслухняний. Он як часто мама на нього сердиться через це.

Додому вони поверталися втрьох.

— Сподобалося тобі, сину, на татовій виставці? — запитала мама.

— Сподобалося,— сказав тихо.

— А що найбільше сподобалося?

— Все найбільше сподобалося.

А потім заглянув мамі в очі й сказав:

— Я буду дуже уважним і слухняним...

Мама здивовано подивилась на нього. А він додав:

— Таким, як там... на портреті. От побачиш!

Про вірш

Тонке психологічне оповідання з життя родини художників, яке через призму дитячого сприйняття досліджує складність творчої праці, зіткнення нестримної малечої енергії з вимогами мистецької витримки та батьківську любов.

Історія

Оповідання «Васильків портрет» належить до золотого фонду малої прози Михайла Слабошпицького для дошкільнят та молодших школярів. Воно входило до авторських збірок про дитинство й пізнання професій, де письменник тонко і водночас доступно знайомив малого читача зі світом дорослої духовної та творчої діяльності.

Особливе автобіографічне та культурне підґрунтя твору зумовлене глибокою причетністю самого Слабошпицького до мистецького середовища: як критик, літературознавець і публіцист він приятелював із десятками видатних українських художників, часто бував у майстернях, чудово знаючи не лише піднесено-натхненний, а й виснажливий ремісничий бік образотворчого мистецтва.

Форма

Жанр твору — психологічне оповідання для дітей. Нарація ведеться від третьої особи з послідовним фокалізуванням через внутрішній стан і зір дитини. Мова оповіді лаконічна, пластична, сповнена зорових та нюхових деталей, якими збагачений світ мистецької майстерні (запах олійних фарб, мальований бузок, дощова вулиця на полотні).

Сюжет розгортається лінійно, вибудовуючи м'який внутрішній конфлікт між очікуванням гри та реальною виснажливою необхідністю тривалого позування. Короткі, ритмізовані репліки батька-митця («До роботи, до роботи», «Не рухай плечима») увиразнюють контраст між дорослою творчою дисципліною та дитячим поривом до руху.

Як читати

Головний смисловий вектор оповідання скерований на розвінчання дитячої ілюзії про легкість мистецької професії. Спочатку Василька зачаровує магія майстерні — здатність полотна фіксувати живий світ яблук, дощу чи маминого погляду. Проте момент, коли сам хлопчик стає об'єктом творчості, відкриває зворотний бік прекрасного: мистецтво вимагає колосального терпіння, статичності, самоконтролю й праці як від самого майстра, так і від його моделі.

Через образ Василькового портрета письменник порушує фундаментальну тему зупиненого часу й фіксації неповторної миті дитинства, якою так дорожать батьки («виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета»). Твір сповнений світлої іронії, ніжності та глибокого педагогічного розуміння внутрішніх імпульсів дитини, для якої п'ять хвилин нерухомості біля вікна стають справжнім випробуванням на зрілість.

Теми: дитинство · праця художника · родина і батьківська любов · мистецтво і реальність · терпіння і самодисципліна · дитяче світовідчуття

Усі поети