Васильків портрет
У Василька тато — художник.
Якось, коли вони сиділи на кухні за вечерею, він сказав:
— Треба написати Васильків портрет. Якраз до виставки встигну.
— Давно пора,— обізвалася мама.— Бо виросте хлопець, а ми й не матимемо його дитячого портрета.
Так усе і почалося.
Тепер Василько не йшов зранку в дитсадок. Батько брав його з собою в майстерню.
Спершу Василькові було там дуже цікаво. У майстерні повно-повнісінько картин, поставлених одна біля одної. Он — бузок. Наче справжній, тільки запаху не чути. Он — яблука на столі: Так і хочеться простягти руку й узяти одне. Он — вулиця під дощем. Начеб її у вікно побачив. А ось мама дивиться на нього з полотна. Ніби зараз скаже: "Васильку, я так мрію, що ти будеш слухняним хлопчиком..."
Але коли батько почав малювати, Василькові вже тут зовсім не подобалося. Сиди, дивися у вікно, навіть не поворухнися.
Суцільна мука! Краще вже в садок ходити.
— А як же ти думав,— казав батько,— позувати — це теж дуже складна робота.
Василько зітхав і мовчав. Чекав, коли тато нарешті відкладе пензель і промовчить.
— Перерва.
Шкода, що ті перерви робилися рідко і були дуже короткі. Не встигне він подивитися альбом із цікавими малюнками, як тато вже наказує:
— До роботи, до роботи.
Василько знову сідав біля вікна, а тато ставав біля мольберта і весело насвистував або робив йому зауваження:
— Не рухай плечима.
Або:
— Не опускай так низько голову.
Чи:
— Не відводь очей од вікна.
"Кажуть, що дитинство — найкраща пора,— думав Василько.— Яка там найкраща, коли тебе так мучать. От як виросту — ніколи не буду художником".
— Тату, мені вже набридло...
— Потерпи трохи — буде гарний портрет.
— Скільки можна терпіти? Вже немає сил. Краще пішли б до фотографа! У нього клац — і готово.
— Фотографія — це зовсім інше.
— Я хочу їсти,— просить Василько. Знає, що тепер уже тато перерве роботу.
Отак вони й працювали аж до того дня, коли портрет було закінчено.
Глянув Василько на себе й одразу ж упізнав: це справді він. І як це в тата виходить?
— Недарма терпів? — запитав, усміхаючись, тато.
— Ага,— тільки й мовив Василько, зсе ще розглядаючи портрет.
На полотні він виглядав у вікно, начеб бачив там щось дуже цікаве. Аж рота розкрив.
Потім була татова виставка. На стінах величезного залу повісили його картини. Прийшло багато людей. Вони тисли татові руку.
— А нашого тата всі знають,— здивовано сказав мамі Василько.
— Бо наш тато відомий художник.
— Я думав, знають лише космонавтів або артистів...
— Знають, сину, всіх людей, які добре роблять свою справу.
Василько ходив з людьми поміж картинами.
На картини він не дивився, бо вже знав їх. Дивився на людей. Слухав, як вони хвалили батькові картини.
— Який гарний хлопчик! — почув чийсь голос біля свого портрета.— А, це син художника, тут підписано...
Біля портрета стояла жінка з таким хлопчиком, як Василько.
— Бачиш,— казала йому жінка,— який він уважний, цей син художника, і, мабуть, дуже-дуже слухняний.
Василькові чомусь стало соромно. І він одступив убік.
Василько добре знає, що він і неуважний, і неслухняний. Он як часто мама на нього сердиться через це.
Додому вони поверталися втрьох.
— Сподобалося тобі, сину, на татовій виставці? — запитала мама.
— Сподобалося,— сказав тихо.
— А що найбільше сподобалося?
— Все найбільше сподобалося.
А потім заглянув мамі в очі й сказав:
— Я буду дуже уважним і слухняним...
Мама здивовано подивилась на нього. А він додав:
— Таким, як там... на портреті. От побачиш!