Я слухаю: "Єдиний він, баштан —
Ще зброя нам на голод і на злидні.
День ясний там і вечори погідні,
Та вранці роси, холод і туман".
Я думаю: крізь степовий бур’ян,
Крізь прикрості іти не день, не три дні
І в резиньяції такій лагідній
Не знати ржі, не відчувати ран.
І серед стін заробленої хати
Обаполи прожитих літ єднати,
Старе й нове збирати в свій альбом —
То значить мати серце, зір і вухо…
Хто сміє не віддать свого "чолом"
Цій неуйнятності людського духу?
2.10.1934
Вірш присвячений незламності людського та творчого духу, який через резиньяцію, працю й пам'ять долає трагізм голодної й ворожої повсякденності.
Твір написано 2 жовтня 1934 року — в останню осінь напередодні арешту Зерова (лютий 1935 року). Атмосфера задухи після самогубств Хвильового і Скрипника, терору Постишева та згортання українізації робила життя інтелігенції безпросвітним; багато хто шукав порятунку в усамітненні та фізичній праці.
Сонет фіксує візит Зерова до близького поета-побратима (імовірно, Павла Филиповича чи Володимира Свідзінського, або когось із київських літераторів, що намагалися вижити за рахунок присадибного господарства). Баштан і город у ці роки ставали реальною зброєю проти фізичної смерті від голоду, перетворюючись водночас на символ укоріненості в рідну землю.
Канонічний сонет, створений п'ятистопним ямбом із суворою синтаксичною структурою. Римування катренів замкнене (abba abba), терцети вирішені за схемою ccd eed з поєднанням чоловічих і жіночих рим.
Композиційно вірш ділиться на діалогічну експозицію («Я слухаю...») та внутрішній медитативний відгук («Я думаю...»), де катрени розгортають зовнішній побутовий план, а терцети виходять на рівень високого філософського узагальнення. Інтонація стримана, класицистично аскетична.
Парадоксальний образ «баштан — ще зброя нам на голод і на злидні» поєднує приземлену турботу про хліб насущний із метафізичним захистом власної гідності. Концепт «лагідної резиньяції» стає для поета вищим виявом духовної чистоти: пройти крізь цькування й побутову скруту, «не знати ржі, не відчувати ран», зберігши ясний розум і естетичну чутливість.
Терцети узагальнюють місію митця: «обаполи прожитих літ єднати, старе й нове збирати в свій альбом» — це маніфест культурної спадкоємності неокласиків, які відмовлялися від варварського руйнування минулого заради кон'юнктури. Фінальний риторичний жест («Хто сміє не віддать свого "чолом" цій неуйнятності людського духу?») звучить як непохитний виклик тоталітарній системі, що намагається розчавити особистість.
Теми: незламність духу · доля митця · резиньяція · пам'ять і спадкоємність · тоталітарна доба · філософська лірика