Прогулянка до лісу

Наталя Забіла

1

Ви всі співали пісеньку
про темний-темний ліс,
де виросла ялиночка
і зайчик з нею ріс.

І казочки читали ви
про той дрімучий ліс,
де курочку із півником
впіймати хоче лис,

де йде Червона Шапочка,
а вовк услід біжить,
де в рукавичку дідову
залазять звірі жить,

де хатка є невидана
на курячих лапках
у лісі, лісі темному,
в бабусиних казках.

А чи колись бували ви
у лісі насправжки,
де в'ються між деревами
несходжені стежки,

де під зеленим захистом
розложистих гілок
під вітер — завжди затишок,
а в спеку — холодок?

Отож сьогодні в подорож
до лісу ми йдемо.
Хто хоче з нами — просимо,
усіх заберемо!

Наталя Забіла — Пташка Наталя Забіла — Комарі та жаби Наталя Забіла — Про дівчинку Маринку та руду кішку Ще 160 творів → Біографія Наталі Забіли

2

У сонячнім просторі
щебечуть ластівки.
Як човники на морі,
вгорі пливуть хмарки.

Ми зрання всі надворі.
Веселі та бадьорі,
йдемо із санаторію
до лісу навпрошки.

А ліс такий дрімучий,
і чагарник колючий
здаля — немов стіна,
густа, непрохідна.

Крізь ці кущі, здається,
ніхто не пробереться.
Гукнеш — і відгукнеться
розкотиста луна.

— Чи можна йти туди? —
А ліс гуркоче: — Йди!
— Там є вовки страшні? —
А він регоче: — Ні!
— А чи горіхи є? —
Гуде охоче: — Є!

— Ану, біжімо швидше,
бо ліс у гості кличе,
шепоче таємниче,
дорогу нам дає.

3

Дерева розступаються,
розходяться гілки.
Немовби розсуваються
густі чагарники.

І ми, нарешті, входимо
у тишу лісову,
де тіні прохолодою
упали на траву.

А десь вгорі над вітами
крізь гущу верховіть
блищить в промінні світлому
безхмарная блакить.

Поглянемо угору —
які ж тут дерева?
Ось клен стрункий, прозорий
і груша лісова,

і поруч з осокором,
спокійним та бадьорим,
осика яснокора
трепече, мов жива.

Ось липа кучерява
розкинула намет.
На липі цій недавно
бджілки збирали мед.

Збирали мед на квітах,
до вуликів несли.
Тепер минає літо,
і липи одцвіли.

Зате на дикій яблуні
тепер кислички є.
Підводить віти яблунька
і нам їх не дає.

— Діждіться, діти, осені,
недовго ждати вам:
мої кислички визріють,
охоче їх віддам!

4

Ось дуб —
могутній велетень —
розрісся одинцем.
Ми втрьох його обхопимо,
та кола не зімкнем!

А поруч з ним на пагорку
сосонка молода
поважному сусідові
про щось розповіда.

Шумить сосонка хвоєю,
і листям дуб гуде,
а ми й собі послухаєм,
про що розмова йде.

Говорить дуб:
— Наш славний рід
шанують здавна всі.
Ми можем жити сотні літ
у зелені й красі.

І люди з давньої пори
міцний цінують дуб:
будинок ставлять теслярі —
дубовий роблять зруб.

Дубові палі під мости
вбивають в дно ріки,
щоб через міст могли пройти
важкі грузовики.

Дубові плавають човни
у просторах морських,
і найстрашніші буруни
розбить не можуть їх.

Як тільки зайдеш в кожен дім,
то й тут побачиш вмить:
за стіл дубовий любо всім
сідати їсти й пить.

А що вже ясно й весело
палає дуб в печі,
коли гуде метелиця
надворі уночі!..

Замовкнув дуб. І в тую ж мить
сосонка молода
рясним гіллям як зашумить
і так відповіда:

— Із нас так само не одну
корисну роблять річ.
На дрова теж беруть сосну,
щоб тепло гріла піч.

Смолу курити запашну
приходять люди в бір.
На фабрику везуть сосну,
щоб вироблять папір.

Хіба ж не диво — деревцем
у лісі підростать,
і раптом стати букварем,
і вчить дітей читать?!

Високі щогли кораблів
теж роблять із сосни.
В далеку путь серед морів
тоді пливуть вони.

І, мабуть, весело пливти,
убравшись в паруси,
дивитись в воду з висоти
і згадувать ліси…

Ялинки кожен добре зна,
радіє взимку їм,
а де нема їх, там сосна
на свято прийде в дім.

Ото вже любо кожній з нас
у новорічну ніч
блищати безліччю прикрас
і вогниками свіч!..

Оце таку почули ми
розмову потайну
і добре пам'ятатимем
про дуб та про сосну!

5

Тепер в ліщину зайдем
серед дубів старих.
— Ану, хто перший знайде
на цім кущі горіх?

Наввипередки скачуть
хлопчак за хлопчаком.
Гукають: — Бачу, бачу
горішок під листком!

Дівчатка не відстали —
вони у нас меткі!
У Майї, Галі й Тали
вже повні козубки.

Одне лиш тільки лихо:
Мариночка мала
ні одного горіха
дістати не змогла.

Стоїть мала Маринка
з торбинкою в руці,
блищать, як бісеринки,
сльозинки на лиці…

— Хлоп'ята! Так негоже!
Ану, разом мерщій
давайте допоможем
Мариночці малій!

Відразу стали в коло
дівчатка й хлопчаки,
і з шелестом додолу
пригнулися гілки.

— Скоріш, мала Маринко,
сама усі зривай! —
Маринчина торбинка
наповнилася вкрай.

Мариночка сміється:
— У мене більш за всіх! —
Луною віддається
по лісі дружній сміх.

6

— Ой-ой, нещастя сталось!
Скоріш допоможіть!
Вдряпнула ногу Тала,
і з ранки кров біжить.

— Нічого, це дурничка!
В низинці лісовій
ми знайдемо травичку,
що зветься деревій.

На ранку цю рослинку
клади мерщій сама,
зажди одну хвилинку —
і крові вже нема!

— Оце тобі й аптека! —
сміються хлопчаки. —
Не треба йти далеко
по мазь чи порошки!

— Тут смішки недоречні,
побачите самі,
що ліки ті аптечні
у лісі знайдем ми —

цілющі квіти й трави:
цей самий деревій
і м'ята кучерява,
ромашки й звіробій,

і ягоди блискучі,
що, лісом ідучи,
ви рвали на колючім
шипшиновім кущі.

Лікує хворе серце
конвалія ота,
що в лісі край озерця
весною розцвіта.

Як кашлятимуть діти —
дивись та примічай —
із липового цвіту
заварить мама чай.

— Щоб горло не боліло, —
промовив тут Юрко, —
мені колись варили
гаряче молоко!

Тут хлопчики взялися
сміятися з Юрка:
— Немає діла лісу
до того молока!

Усе вам тільки смішки,
не слухай їх, Юрко!
Побродим в лісі трішки,
знайдем і молоко.

7

По лісі тупіт лине,
тріщить сухе гілля.
Іде якась тварина
крізь хащі навмання.

Так моторошно стало,
веселий гомін змовк.
Шепоче тихо Тала:
— Напевно, сірий вовк…

— Це тигр іде зубатий!
— А може, слон чи лев?
— Ви чуєте, хлоп'ята,
у хащах дикий рев?

— А може, — каже Майя, —
ведмідь сюди іде?
А зброї в нас немає,
на нас він нападе…

Тут зовсім близько знову
гучний почувся рев,
і от… руда корова
виходить з-за дерев!

Поглянула недбало
на зляканих малят
і попаски помалу
пішла собі назад.

— Ага! — сміються діти,
а дужче всіх Юрко, —
припало нам зустріти
у лісі й молоко!

Ходім вперед хоробро!
Злякались ми дарма —
ми ж знали дуже добре,
що левів тут нема.

То звірі все тропічні —
і тигри, і слони…
У нас, напевно, в січні
повимерзли б вони.

Лиш вовк тут
жити міг би
та ще рудий ведмідь,
що цілу зиму в лігві,
дрімаючи, лежить.

Та в лісі цім неначе
на протязі років
ніде ніхто не бачив
ведмедів та вовків.

А якщо є тут звірі,
то тільки білочки,
зайці вухаті, сірі
й колючі їжаки.

Коли б і довелося
зустрітись з ними враз —
ми їх не боїмося,
вони бояться нас!

Коли це раптом гілка
над нами — тільки хрусь!
Сміється з гілки білка:
— Я зовсім не боюсь!

Я високо стрибаю,
далеко від землі,
безпечну хатку маю
на дубі у дуплі!

З-під кущика сміється
колючий їжачок:
— А хто з вас доторкнеться
до гострих голочок?

Біжить зайча вухате,
ще й посміхається:
— В цім лісі полювати
забороняється!

— Пошкодити нікому ми
й не хочемо,
а з вами познайомимось
охоче ми!

Та дивляться звірята
насторожено,
і з ними ми погратися
не можемо!

8

Тепер відкриймо кошика,
дістаньмо пиріжки.
Чи треба вас припрошувать?
Сідайте, малюки!

До столу — не до столу,
не стіл — рясна трава,
зібрались діти в коло.
— А хто в нас чергова?

Та вже дбайлива Майя
з-під згортків і пляшок
із кошика виймає
чистенький фартушок.

Хто бачив чепурушку,
хазяєчку таку? —
Розламує ватрушку,
дає по пиріжку,

усім в одну хвилинку
підносить їсти й пить,
встигає для Маринки
яєчко облупить.

— Ну, хто добавки просить?
У кого вже нема?..
— Спасибі, Майю, досить!
Поїж тепер сама!

Напрочуд добрі страви!
Усе таке смачне,
коли замість приправи —
повітря запашне.

9

От виходить Галочка,
кличе дітвору:
— В палички-стукалочки
починаймо гру!

Зараз порахуємо
всіх дітей підряд.
Лісова лічилочка
буде саме влад:

— Раз, два —
дерева;
три, чотири,
вийшли звірі;
п'ять, шість —
пада лист;
сім, вісім —
птахи в лісі;
дев'ять, десять —
полуниці,
хто знайде,
тому жмуриться!

А жмуриться Льоні!
Став під деревце,
в стиснуті долоні
заховав лице.

— Раз, два, три, чотири,
п'ять! —
Іду шукать!
Хто не заховався —
мене не винувать!

Глядь — нема нікого…
Самі лиш дерева,
кущі, пеньки, дорога
та стоптана трава.

Лише вгорі зозуля
сховалась на дубку
і нібито глузує:
— Ку-ку, ку-ку, ку-ку!

Та, мов барвисті цяточки,
мигтять віддалеки
червоні, сині платтячка
та білі сорочки.

— Палички-стукалочки!
Бачу всіх разом:
он за дубом Галочка,
Тала за пеньком!

Юра за ліщинкою
щулиться дарма!
А мала Маринка
вибігла сама.

От знайшлась і Майя…
Всіх застукав я!
А кого ж немає?
Де ж одне хлоп'я?

Вікторе! Озвися!
Я вже скрізь шукав…
— Може, він у лісі
зовсім заблукав?

А тим часом осторонь
ніхто не поміча
дивного, непростого,
рухливого куща:

сунеться потроху він,
спиниться на мить,
потім, як сполоханий,
враз перебіжить.

Близиться до палички…
Раптом — як помчить!
— Палички-стукалочки! —
голосно кричить.

— Вітя! — Весь зелений,
весь в жмутках трави,
свіже листя клена
висить з голови.

Всі гукають: — Ловко!
Як він тільки встиг?
Справжню маскіровку
він зробити зміг.

Зовсім став невидний
в цьому убранні.
Вітя наш розвідником
був би на війні!

А дерева тішаться
сміхом дітлахів,
аж гілки колишуться
з низу до верхів.

10

На тиху, світлу галяву
стежинка нас веде.
На ній зелене паростя
пробилось молоде.

Під ним травиця
стелеться
квітчастим килимком,
і пурхають метелики
над довгим рівчаком.

Рівчак, проритий глибоко,
травою весь поріс…
Чому ж такий рівчак отут
перетинає ліс?

Усі ми добре знаємо:
в недавню давнину
оця сумирна галява
побачила війну.

На ворога-напасника
з боями йшли бійці
і в темнім лісі вирили
траншеї довгі ці.

Вогнем і димом повнилась
ця тиша лісова,
була тут кров'ю зрошена
притоптана трава.

Ішли бійці атаками
в диму, в огні, в імлі
і геть прогнали ворога
із рідної землі.

Тепер тут ясно й затишно,
цвірінькають пташки,
у квіти й трави вбралися
глибокі рівчаки.

Ми мовчки тут посидимо
і в тиші лісовій
з любов'ю тих згадаємо,
хто тут ішов на бій,

хто в битві з лютим ворогом
гарячу кров пролив,
хто нашу землю рідну
звільнив і захистив.

11

У лісі тінь густішає,
схолонула трава,
дрімотливою тишею
повились дерева.

Серпневий день кінчається
і з вечором стрічається,
а з нами ліс прощається,
гілками колива.

— Добраніч, ліс, веселий ліс,
засни та відпочинь!
Ми знову прийдемо колись
в твою зелену тінь.

Нам жити ще до вересня
у санаторії.
До міста ми повернемось
міцні, бадьорії.

Тоді ходити будемо
до школи ми,
та лісу не забудемо
ніколи ми!

Васильки з материнкою
в низинках ми рвемо.
Притомлену Маринку ми
на руки беремо.

Заводим пісню дзвінко ми
і з повними торбинками
знайомими стежинками
додому ідемо!

Про вірш

Динамічна сюжетно-пізнавальна поема-екскурсія, що відкриває перед дітьми чарівність реального природного довкілля, долаючи страхи перед казковими стереотипами про темний ліс.

Історія

Вірш «Прогулянка до лісу» належить до зрілого періоду творчості Наталі Забіли — визнаної зачинательки та класикині української радянської літератури для дітей дошкільного й молодшого шкільного віку. Поетеса послідовно втілювала концепцію активного пізнання довкілля, гармонійно поєднуючи художній вимисел із натуралістичною спостережливістю та педагогічною настановою.

Твір органічно увійшов до репертуару творів письменниці, присвячених взаємодії дитини з природою рідного краю (зокрема тематичних циклів та хрестоматійних збірок авторки, таких як «Під дубом зеленим» чи «Стояла собі хатка»). У ньому виразно прочитується реалістичний побутовий контекст організованого дитячого відпочинку (згадка про вихід «із санаторію»), що було характерною прикметою оптимістичного повоєнного виховного простору середини ХХ століття.

Форма

Поетичний текст структурований за принципом ліро-епічної сюжетної пісні-мандрівки з виразною поліметричною основою. Перша строфа витримана переважно чотиристопним ямбом із пірихіями, що створює наспівний ритм колисанки або казки, який згодом у другій частині переходить у пружний, рухливий ямбічно-хореїчний перегук із внутрішніми римами («надворі — бадьорі — санаторію»).

Особливої художньої виразності набуває ритмізований діалог-перегук юних мандрівників із лісовою луною, де чергуються вкорочені одномірні строфи-репліки («Чи можна йти туди? — Йди!»). Система римування комбінована: поруч із класичними перехресними катренами (абаб) авторка віртуозно застосовує суміжні й тавтологічні рими, звуконаслідування та кільцевий звукопис (алітерація сонорних «р», «л», шиплячих «ш», «ч»), що відтворює шелест чагарників і загадковий поклик діброви.

Як читати

Образна система побудована на виразній антитезі між книжково-фольклорним стереотипом лісу як загрозливого, «дрімучого» простору з хижими звірами й Бабою-Ягою та його реальним, світлим і гостинним втіленням. Авторка майстерно здійснює психологічне розвінчання дитячих страхів: ліс олюднюється, постаючи живим співрозмовником, який доброзичливо гуркоче, регоче й відкриває завісу своїх таємниць.

За допомогою персоніфікації («ліс у гості кличе, шепоче таємниче», «дерева розступаються») та виразних зорових порівнянь («хмарки, як човники на морі», кущі — «немов стіна») Забіла трансформує простір природи на безпечний і водночас захопливий храм відкриттів. Тіні й прохолода постають не зловісними ознаками невідомого, а лагідним прихистком від пекучого сонця.

Виховний та морально-етичний підтекст твору ґрунтується на ідеї довіри до природи, вихованні екологічної чутливості та щирого подиву перед величчю рідного довкілля. Діти з пасивних споживачів казок перетворюються на безстрашних першовідкривачів, які вчаться відчувати гармонію світу безпосередньо, а не крізь призму вигаданих залякувань.

Теми: природа рідного краю · пізнання навколишнього світу · подолання страху · дитяча допитливість · радість мандрівки · гармонія людини і природи

Усі поети