Пригода з автобусом

Наталя Забіла

На вулицях міста усе поспішає: ідуть пішоходи, несуться трамваї, автобуси мчать, пробігають таксі. Усі поспішають, працюють усі.

І був там автобус — великий такий, блискучий, червоний і дуже швидкий. Одне тільки лихо: куди б він не їхав, завжди буркотів, працювать не хотів:

— Не хочу возити

по місту людей.

Не хочу гудіти,

катати дітей.

Візьму та втечу,

і поїду я сам

співати-гудіти

полям і лісам.

І от серед ночі, як люди поснули, в автобуса очі ураз спалахнули. Тихенько, поважно сирена гудить. І двері гаража відкрилися вмить.

І виїхав з нього автобус врочисто шукати дорогу по сонному місту. Шофера немає, ніхто не сидить. Він сам повертає туди і сюди. Повз темні будинки, заводи та міст виблискують шини великих коліс.

Останні будинки лишились позаду. І їде автобус по полю у ліс.

Освітлює місяць

м'який моріжок.

Зайчатка зійшлися

в веселий танок,

і білки стрибають

на мшистому пні,

і птахи співають —

радіють весні.

Та що це? Ой, що там так страшно гуде, крізь морок-темноту по лісі іде?

Злякались звірята, сховались в кущах і дивляться здалека: що там за жах?

Це їде автобус по лісі вночі. Великі колеса ламають кущі. І вогняним поглядом два ліхтарі, мов очі, вп'ялись в лісові чагарі.

І раптом мотор закахикав і став. Колеса загрузли між стеблами трав. Сирена гуде і лютує — дарма.

І охнув автобус:

— Бензину нема!

Здивований ліс прокидається вранці: великий автобус стоїть на полянці. В очах-ліхтарях погасились вогні, і дужі колеса уже не страшні.

Залазять в автобус звірята та звірі. Розсілись на подушках, як пасажири. Лисиця — в кабіні, неначе шофер, а птиці-синиці сідають на верх. Сідають на дахові птички-синички, приносять стеблинки, приносять травичку і вже починають гніздечка мостить.

А білки-ласухи, пухнастенькі шубки, горіхи гризуть, і летять шкаралупки під напис:

"Не можна плювать і смітить".

А зайчики влізли з ногами на лави. А миші прогризли дірки для забави. І крутить лисиця кермо без пуття. І всюди безладдя, і всюди сміття.

Нещасний автобус і плаче й зітхає:

— Чому я тікав

від веселих трамваїв?

Навіщо тікав

від хороших людей?

Навіщо тікав

від маленьких дітей?

Щоранку мене

напували бензином,

і чистили боки,

й ладнали машину,

і всі поважали

й хвалили мене,

і діти маленькі

любили мене.

А звірі глузують з недвижних коліс і зовсім не бачать автобусних сліз, і зовсім не чують зітхань і плачу. І гірко, і боляче так втікачу...

І, мабуть, автобус загинув би так. Та раптом над лісом пронісся літак.

— Привіт тобі, друже! — гукнув на льоту.

І крикнув автобус:

— Товариш, рятуй!

Літак приземлився і вимкнув мотори. Налякані звірі сховались у нори.

— Що сталось? — питає.— Чого ти тут сам? Бензину немає? Так я тобі дам.

І стало так весело й радісно враз. Крутнулись колеса, і пихкає газ:

— Доволі, доволі

по лісі блукать.

Не буду ніколи

я з міста тікать!

І зразу ж автобус поїхав назад — від птиць та звірів до хороших хлоп'ят.

— Сідайте, хлоп'ята,

в автобус ураз!

Я буду катати

по вулицях вас.

Навколо трамваї,

дзвінки голосні.

Хлоп'ята співають

веселі пісні.

А з неба, з-під хмари,

підспівує в такт

хороший товариш —

веселий літак.

Про вірш

Повчальна віршована казка про вередливий міський автобус, який утік до лісу в пошуках легкого життя, але усвідомив свою справжню суспільну цінність лише через випробування та працю.

Історія

Казка «Пригода з автобусом» створена на зламі 1930–1940-х років і репрезентує жанр урбаністичної казки про техніку, який був надзвичайно популярним у дитячій літературі першої половини XX століття. У цей час радянська індустріалізація спонукала письменників створювати образи машин як живих, олюднених помічників людини.

Наталя Забіла зуміла оминути плакатну сухість соціального замовлення, перетворивши техногенну історію на тонку психологічну алегорію дорослішання, подолання егоцентризму та пошуку власного призначення в соціумі. Твір здобув широку популярність завдяки яскравому контрасту між динамічним містом і казковим світом живої природи.

Форма

Твір написано чотиристопним амфібрахієм (подекуди з анапестичними варіаціями та цезурами), що створює плавний, хвилеподібний ритмічний рух, який пластично передає гуркіт мотора, коливання ресор та розмірену ходу міського трафіку. Строфіка організована за принципом астрофічних або чотиривіршових тирад із парним і перехресним римуванням.

Інтонаційний малюнок різко змінюється відповідно до розвитку фабули: діловий маршовий ритм міського буття поступається місцем тривожній нічній таємничості лісу з виразним алітераційним звукописом (нагромадження звуків [р], [ж], [ш], [ч] у рядках на зразок «великі колеса ламають кущі», «морок-темноту по лісі іде»), що фонічно матеріалізує напругу та скрегіт металу в нетрях.

Як читати

Центральний образ автобуса — розгорнута алегорія бунтівливого дитячого «я», схильного до примх, лінощів і втечі від рутинних обов’язків. Персоніфікація техніки («очі ураз спалахнули», «мотор закахикав», «охнув автобус») дає авторці змогу наблизити техногенний об’єкт до емоційного досвіду маленького читача, зробити його переживання зрозумілими й відчутними.

Конфлікт твору побудований на антитезі «місто — ліс» і «корисна праця — безцільне блукання». Поки автобус у місті є частиною злагодженого злагодженого організму, він сильний і корисний; опинившись наодинці в лісі без живлення (бензину) та сенсу існування, велетень стає безпорадним бранцем природи. Фінал казки утверджує морально-етичну ідею радості спільної праці та служіння іншим як джерела справжньої гідності.

Теми: радість праці · відповідальність за покликання · подолання егоцентризму · місто і природа · повчальна казка

Усі поети