Скік-поскік
У кімнаті було тихо. В кутку спокійно сиділи і стояли різні іграшки: дві ляльки, ведмедик, вантажна машина і кубики. Вони нічого не робили і навіть не розмовляли між собою.
Раптом, що це? — бум, брязь! — з'явився в кімнаті м'ячик і почав стрибати по підлозі. Стрибає і пісню співає:
Я Скік-поскік,
Червоний бік,
Червоний бік
І синій бік!
Впаду і знов підскочу!
Лежать спокійно
Я не звик.
Я все стрибаю —
Скік та скік!
І ще стрибати хочу!
— Гей, друзі! Чого це у вас так тихо? — гукнув м'ячик і підкотився до іграшок.— Хіба вам не нудно так сидіти? Ану, хто хоче зі мною погратися, пострибати? Є
— Ми не вміємо стрибати,— відповіли дві ляльки, ведмедик, вантажна машина і кубики,— і нам це зовсім не личить!
— Он як,— сказав м'ячик,— що ж, доведеться мені пошукати собі інших друзів — таких же веселих, прудких і, головне, таких же круглих, як я! До побачення!
І він підскочив мало не до самої стелі, а потім вискочив у двері, на ганок.
А там, на ганку, на довгій нитці була прив'язана повітряна кулька. Дуже гарна повітряна кулька — зелена, прозора й блискуча. Вона коливалася в повітрі, ніби хотіла полетіти геть, а нитка її не пускала.
— Добридень, кулько! — вигукнув м'ячик.— Я бачу, ти така ж блискуча й кругла, як я. Хочеш зі мною дружити, разом гуляти-стрибати?
І він підскочив так високо, як тільки зміг.
— Ні,— відповіла кулька,— ми з тобою зовсім не однакові, як же ми можемо дружити? — і вона заколивалася й заспівала:
Хоч високо стрибаєш ти.
Та все ж летиш додолу.
А я на землю з висоти
Не падаю ніколи!
За хмари, в сонячну блакить
Я легко, вільно, швидко
Отак би й полетіла вмить,
Якби не клята нитка!
Тут кулька заколивалася ще дужче і так спересердя смикнула нитку, що нитка враз обірвалася! Кулька зраділо виблиснула на сонці й швидко попливла вгору, вгору, вгору, аж поки зовсім не зникла десь у височині.
— Оце так так! — сказав м'ячик.— Була кулька й нема!.. Ні, такі розваги не для мене. Я люблю стрибати, а не літати!
І він пострибав по східцях і покотився в садок.
В садку на яблуні висіли великі червонобокі яблука. Вони були блискучі, круглі й на вигляд дуже веселі. М'ячик одразу це помітив і поскакав до них.
— Яблучка, яблучка! — гукнув він.— Стрибайте з дерева додолу, давайте разом гратися!
— Ні,— відповіли яблука,— нам зовсім не хочеться падати на землю й оббивати собі боки. Стрибай собі сам!
А ми на гілці висимо.
На дереві високім.
Ми ростемо,
Росу п'ємо,
Наповнюємось соком.
Ласкаве сонце гріє нас
Наталя Забіла — Біла шубка Наталя Забіла — Мамине свято Наталя Забіла — Повість про Червоного Звіря Ще 160 творів → Біографія Наталі Забіли
І боки нам рум'янить.
І з дерева стрибати враз
Ніхто нас не підманить!
— Що ж, не хочете, то й не треба! — сказав м'ячик і покотився далі.
За садком над річкою був город. І там на одній грядці м'ячик здалека побачив кавуни — великі, зелені, смугасті, круглі кавуни. Вони були зовсім схожі на м'яча — як викапані.
"Оце вже й справді для мене підходяща компанія!" — подумав м'ячик.
Прискакав до кавунів і почав їх підмовляти:
— Не лежіть на грядці! Стрибайте, як я! Ви ж такі круглі, як я, такі ж блискучі, як я! Ви повинні зі мною дружити!
Але кавуни на це відповіли зневажливо:
Ми — кавуни,
Не стрибуни.
Блискучі й гарні зовні,
Ми чорних зернят восени
І солодощів повні.
Важкі ми дуже.
Через те
Стрибати нам не можна.
А ти — базікало пусте,
Всередині порожнє!
— Он як! Так ви ще й лаєтесь? — образився м'ячик.— І звідки ви знаєте, що я порожній?
Правду кажучи, він дійсно був порожній. Але йому зовсім не подобалось, коли хтось про це згадував.
— Диви, які горді! — крикнув він кавунам.— Пишаєтесь хтозна-чим? А не стрибаєте ви просто через те, що вас огудина держить. Ну й сидіть собі на прив'язі, а я й сам погуляю!
І м'ячик поскакав по стежці, що спускалася під гору до річки, і весело заспівав:
Я Скік-поскік,
Червоний бік
Червоний бік
І синій бік!
Дивіться, добрі люди!
Лежать спокійно
Я не звик,
А все стрибаю —
Скік та скік!
І скрізь стрибати буду!
З цими словами він підскочив якнайвище і впав просто у річку!
— Ану, стрибай, стрибай тепер! — глузливо сказала жаба, що сиділа на бережку й чула м'ячикову пісню.— Ти ж казав, що скрізь стрибатимеш!
М'ячик напружився щосили, щоб вистрибнути з води. Але нічого не вийшло. Для того, щоб підстрибнути, йому треба було вдаритись об щось тверде. А хіба вода тверда? От вона й підхопила його й понесла, і він тільки крутився, крутився, а стрибати ніяк не міг.
Спочатку м'ячикові було дуже моторошно. Куди це вода несе його? І невже він ніколи не зможе стрибати?
Але згодом м'ячик трохи заспокоївся і роздивився навколо себе. Він побачив, що швидка течія несе його попід самим берегом, де просто в воду звисають гілки прибережних кущів.
"Ось підпливу до найтовщої гілки, вдарюсь об неї й підстрибну!" — подумав м'ячик. Побачив він таку найтовщу гілку й щосили вдарився об неї.
Який жах!.. М'ячик не помітив, що саме в цьому місці на гілці стирчав гострий сучок. Цей сучок простромив м'ячикові бік, і в дірку хлинула вода.
— Тону! Тону! Рятуйте! — встиг лише вигукнути бідолаха й пішов на дно.
Тут, може, й кінець прийшов би веселому стрибунчикові… Та ні, він не загинув.
У річці під берегом поставлені були ятери, такі сітки, що ними рибу ловлять. І от в один з тих ятерів і потрапив наш бідолашний м'ячик.
Лежить м'ячик у ятері, важкий, повний води, і сам не знає, що з ним далі буде. А навколо рибки плавають туди-сюди й співають:
У річці дуже весело.
В воді найкраще жить.
Чи ти не хочеш, м'ячику,
Із рибками дружить?
Гуляємо ми зграйками,
На волі живемо.
Від щуки і від чайки ми
Одразу втечемо!
Раптом як метнуться всі рибки врозтіч! Це зубата щука почула, як вони співають, і виринула з найглибшої глибини. Побачила, що всі рибки зникли, злісно клацнула гострими зубами і наблизилася до м'ячика.
"Тепер уже мені кінець! — подумав злякано м'ячик.— З'їсть мене зубате страховисько!"
І раптом він відчув, що хтось тягне ятір угору — з-під самого носа у хижої рибини!.. Ось вже й з води витяг, ось вже й кинув на пісок…
— Що це таке вловилося? — здивувався старий рибалка, нахиляючись над ятером.— Та це ж м'ячик! Чи не той самий, що сьогодні моєму внучкові з міста привезли? Ну, звичайно ж, той самий! А Дмитрик ще зранку плаче, що м'ячик пропав!
І от опинився знову наш стрибунець у кімнаті, де сиділи й стояли різні іграшки: дві ляльки, ведмедик, вантажна машина й кубики.
Вони його зразу і не впізнали, такий він був нещасний, пом'ятий і зовсім не міг стрибати.
Дмитриків дідусь вилив з м'ячика воду, висушив його, потім взяв такий клей, що клеїть резинові речі, і заклеїв дірку шматком старої калоші.
Після того м'ячик знову почав стрибати, тільки вже не так високо.
І тепер вже він не вихвалявся перед усіма і нікуди не хотів тікати. Йому й тут було добре: всі іграшки подружилися з ним, а хлопчик Дмитрик полюбив його і охоче з ним грався.