Ах, як стогнали ми, як плакали в вигнанні,
Який тягар з нас кожний ніс!
Моря б повстали з наших сліз,
Затихли б бурі в нашому зітханні.
На площах ми чужі стояли, босі й голі,
І кожний кидав камінь в нас…
Ми стільки винесли образ,
Ми стільки бачили сваволі!!
І все за те, що ми свій край любили,
Що рвались сонце в темряву внести.
…І понесли в світи хрести
Та сиві голови похилі.
Гірка іронічна сатира та історичний осуд української еміграції, яка звела патріотичний обов'язок до безплідних стогонів, сліз і взаємних сварок у празьких кав'ярнях замість солідарної дії задля порятунку України.
Твір відображає гірке розчарування Олеся безпорадністю та розбратом у середовищі української міжвоєнної еміграції в Європі (Париж, Прага, Берлін).
Поет з болем спостерігав, як колишні політичні діячі та військові УНР тонули в дріб'язкових суперечках і декларативному плачі, не роблячи нічого для реальної підтримки опору на Батьківщині.
Шестистопний ямб або анапест із широкою розповідною інтонацією; ораторський стиль, що майстерно поєднує трагізм втрати з викривальним сарказмом і сатиричним глузуванням.
Використання викривальних антитез між високими словами та жалюгідними побутовими справами вигнанців.
Олесь змальовує гротескну картину емігрантського «патріотизму»: гучні стогони за келихом вина, нескінченні патетичні промови й плачі про страждання рідного народу, що не виходять за межі затишних салонів.
Ця поверхова скорбота викликає у автора відразу: сльози, які не переходять у дію чи жертву, є блюзнірством над кров'ю загиблих героїв визвольних змагань.
Твір є суворим викликом до протверезіння: нація потребує не безсилих ридань і самомилування у горі, а залізної волі, солідарності та невпинної праці для майбутнього відродження.
Теми: громадянська лірика · поезія еміграції · сатира на еміграцію · біль за Україну · заклик до дії