Душа моя — пустка холодна й німа…
Нічого в тій пустці самотній нема:
То вітер розвіяв, то хвилі зірвали,
То, граючись, діти малі розібрали.
Душа моя — дно безджерельне й сухе,
Де тільки сіріє каміння важке…
Тим сірим камінням колись в мої груди
Все били без жалю, жалкуючи, люди.
1906
Експресивний монолог душевної кризи та спустошення, де внутрішній світ ліричного героя постає засніженою мертвою пусткою внаслідок втрати віри в ідеали та краху романтичних сподівань.
Створений у період поглиблення суспільної кризи в Російській імперії після спаду революційної хвилі 1905 року, коли багатьох українських інтелігентів охопили настрої зневіри й апатії.
Олесь гостро переживав загальний суспільний спад, трансформуючи громадський біль у трагічні символи внутрішнього спустошення душі.
Тристопний анапест або амфібрахій із перехресним римуванням; повільний, похоронний ритмічний поступ, посилений гнітючими паузами та алітераціями глухих звуків.
Розгорнута алегорія душі як покинутої холодної оселі чи пустелі організує всю образну структуру тексту.
Метафора «душа моя — пустка холодна й німа» втілює крайню межу екзистенційного відчаю: згасли всі колишні вогні надій, замовкли пісні, а серце скував крижаний мороз байдужості.
Поет змальовує трагедію втрати внутрішнього стрижня: коли зникає віра у прекрасне, життя перетворюється на безглузде механічне блукання в темряві.
Попри безнадійність констатації, сам акт висловлення цього болю в довершеному поетичному слові залишає читачеві надію на майбутнє очищення та відродження.
Теми: філософська лірика · духовна криза · спустошення · зневіра · елегія · символізм