Дві хмароньки пливли кудись
В убранні золотім
І мовчки зупинилися
Над краєм чарівним.
Річки ясні жемчужились,
Шуміли і пливли,
Лани зливались з луками,
Пахтіли і цвіли.
І довго ще дві хмароньки
Стояли мовчки вряд
І, пливучи, спинялися,
Щоб глянути назад.
Дивилися, а горенька
Не видко їм було:
В кущах воно гадюкою
Плодилось і жило.
Прониклива алегорична мініатюра про дві хмароньки, що прагнули злитися у поцілунку на безкрайому небі, але були розлучені нещадним вітром. Вічний символ крихкості закоханих сердець перед фатальними силами долі.
Один із найніжніших і найвідоміших ліричних віршів Олеся, який увійшов до репертуару українського класичного солоспіву завдяки численним музичним інтерпретаціям композиторів початку XX століття.
Поезія спирається на народнопісенну традицію образного паралелізму, де картини природи слугують дзеркалом людської трагедії розлуки.
Чотиристопний хорей із суміжним і перехресним римуванням; пісенна строфіка, багата на пестливу лексику («хмароньки») та прозорі дієслівні рими.
Лаконічність фабули надає твору форми завершеної ліричної казки чи балади.
Рух двох хмаринок у безмежному просторі символізує зближення двох споріднених душ, чиє кохання є чистим, наївним і відкритим небесній висоті.
Втручання вітру постає уособленням сліпого року, соціальних бар'єрів або життєвих бур, що безжально втручаються у приватне щастя людей і розривають їхні обійми.
Твір залишає по собі світлу елегійну печаль: розлучені хмари плачуть дощем, що підкреслює непорушний духовний зв'язок між тими, хто полюбив назавжди.
Теми: інтимна лірика · розлука · алегорія · романс · доля · народнопісенні мотиви