Гроза пройшла… зітхнули трави,
Квітки голівки підняли,
І сонце, тепле і ласкаве,
Спинило погляд на землі.
Здаля розвіялись тумани,
Знов ясно, пахощі, тепло…
Спинилась кров, замовкли рани…
Прибите серце ожило.
Літає радість, щастя світе,
Дзвенять пташки в садах рясних,
Сміються знову трави, квіти…
А сльози ще тремтять на них.
1905
Витончений пейзажний етюд про заспокоєння та оновлення природи після літньої бурі як дзеркало звільнення людської душі від гнітючих тривог і повернення до гармонії зі світом.
Створений у золотий період ранньої лірики Олеся, коли поет майстерно використовував імпресіоністичну оптику для відтворення найтонших змін у стані природи та внутрішнього світу людини.
Твір входить до циклу природних медитацій першої книги поета, де гроза традиційно символізує очисну силу.
Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим; перехресне римування. Легка, прозора ритміка завдяки великій кількості пірихіїв створює ефект прохолодного подиху вітру.
Звукописний лад насичений сонорними та свистячими звуками, що відтворюють шелест змоченого дощем листя.
Пейзажний малюнок відкривається моментом благословенної паузи: важкі хмари відступають, а трави «зітхають» із полегшенням, немов живі істоти, що пережили великий страх.
Краплі дощу на зелені постають самоцвітами, які відбивають перші промені сонця. Буря виявляється не стільки руйнівною, скільки життєдайною силою, яка змила пил і наповнила простір пахощами свіжості.
Вірш дарує відчуття глибокого психологічного катарсису: після найлютішої життєвої негоди завжди настає мить просвітлення та душевного миру.
Теми: пейзажна лірика · гроза і оновлення · гармонія природи · імпресіонізм · катарсис