Хіба не бачите, що небо голубіє,
Що сонце ранками всміхається ніжніш,
Що вся земля в якімсь чеканні дивнім мліє,
І легше дихає, і дивиться ясніш.
Хіба не чуєте, при що вітри шепочуть,
І як з зітханнями зливається їх сміх…
Хіба не чуєте, як голуби туркочуть,
Як краплі котяться і падають із стріх.
Хіба не вірите, що скоро день засвіте,
Що сонце наше вже з-за обрію встає,
Що хід його спинить ніщо не зможе в світі,
І цвіту нашого ніщо вже не уб’є!
1908
Натхненний поетичний заклик розвіяти морок зневіри й помітити перші провісники весни та духовного відродження. Поет пророкує неминучу перемогу світла й свободи над крижаною зимою реакції.
Вірш написаний як протиотрута проти суспільного песимізму пореволюційного періоду. Олесь бере на себе місію пророка надії, підтримуючи дух української інтелігенції у часи темряви.
Природний цикл весняного оновлення стає у поета головною метафорою історичного поступу та незнищенності українського народу.
Чотиристопний анапест або ямб із широким розгорнутим диханням; риторичні запитання-звертання до зневіреного сучасника, ясне перехресне римування.
Світла мажорна тональність підсилюється градацією сонячних і весняних образів.
Поет починає з риторичного подиву: «Хіба не бачите, що небо голубіє?..». Блакить весняного неба символізує прорив крізь хмари відчаю, свідчачи про наближення нового світанку.
Олесь доводить, що закони природи й історії єдині: так само, як мороз не здатний вічно тримати річки під льодом, так і реакція не зможе зупинити прагнення людини до волі.
Твір звучить як життєдайний гімн оптимізму: автор закликає людей підняти голови, повірити у власні сили та готуватися до великої праці на благо відродженої батьківщини.
Теми: громадянська лірика · віра і надія · весна · відродження · оптимізм · неоромантизм