Хто в час пожежі край свій кине
І, як боюн, в чужий втече,
Того весь вік огонь пече
І проклін рідної країни.
Не знайде той ніде притулку,
Не стріне усміху ніде,
Не вгледить в друзях порятунку,
Коли знесилений впаде.
Коли ж, зотлівши у провині,
Додому вернеться в свій край,
О друже-брате, не питай:
Умри, як можешь, на чужині!
23 січня 1926
Безжальна моральна інвектива та суворий самоосуд того, хто кинув свій край у годину смертельної пожежі війни. Поет картає еміграцію і власну долю за втечу від спільного хресного шляху поневоленого народу.
Написаний у 1926 році — у період важкої моральної кризи зарубіжжя після вбивства Симона Петлюри в Парижі та початку репресій в Україні. Олесь піддає жорсткому перегляду свій виїзд за кордон.
Твір перегукується з шевченківським пророчим словом, виступаючи актом громадянського покаяння за поразку визвольних змагань.
Чотиристопний ямб із залізною, карбованою афористичною ритмікою; біблійний судний пафос, суворе чоловіче й жіноче перехресне римування.
Максимальна стислість формулювань перетворює рядки на карбовані моральні аксіоми.
Метафора рідного краю, що палає у пожежі, слугує безпомилковим мірилом людської честі: кинути дім у таку мить заради порятунку власного життя означає вчинити невимовну духовну зраду.
Поет не шукає собі виправдань: той, хто обрав чужину, приречений до кінця днів нести на лобі тавро втікача і гризти себе безплідним розкаянням серед чужого спокою.
Вірш стверджує суворий етичний закон: справжній син свого народу мусить ділити з ним і перемогу, і попіл руїни. Без цього розділеного страждання будь-які патріотичні промови стають фальшем.
Теми: громадянська лірика · самоосуд · зрада і обов'язок · біль еміграції · патріотизм · етика боротьби