***
Коли б я знав, що розлучусь з тобою,
О краю мій, о земленько свята,
Що я, отруєний журбою,
В світах блукатиму літа;
Коли б я знав про муки люті,
Про сміх і глум на чужині,
Що в мене будуть руки скуті
І в мури замкнені пісні, —
Я попрощався б хоч з тобою,
До лона рідного припав,
Прислухався б до шуму трав
І зник…
Ні! Не пішов би я з ганьбою
Шукать ганьби на чужині…
На хрест?! Однаково мені!
Олесь Олександр
Глибоко щемлива елегія вимушеної еміграції, пронизана нестерпним болем прощання з рідною землею та приреченості на блукання в чужому, байдужому світі. Поет оплакує втрачену вітчизну і долю замкненої в неволі творчості.
Після поразки Українських визвольних змагань та окупації УНР більшовиками Олександр Олесь 1919 року назавжди залишив Україну як дипломатичний аташе в Будапешті, а згодом осів у Відні та Празі. Еміграція стала для поета особистою та творчою трагедією, відірвавши його від рідного ґрунту й читацької аудиторії.
Цей вірш — один із найпронизливіших творів раннього емігрантського циклу, де розлука з Батьківщиною постає не тимчасовим від'їздом, а довічним духовним ув'язненням і постійною відкритою раною серця.
Твір написано п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих перехресних рим (aBaB). Стримана елегійна інтонація ямбічного вірша підкреслює глибокий ліричний смуток і безнадію.
Анафоричні структури («Коли б я знав... Коли б я знав...»), риторичні вигуки («О краю мій, о земленько свята») та гіперболізовані метафори («отруєний журбою», «в мури замкнені пісні») формують високу емоційну напругу сповіді.
Ліричний герой озирається на фатальний момент від'їзду з почуттям невимовного каяття за те, що не попрощався з рідною землею так, як належить синові перед вічною розлукою. Припадання до лона землі постає сакральним обрядом прощання з матір'ю-вітчизною.
Чужина змальована як простір холодної наруги, чужого глуму й духовної ізоляції («сміх і глум на чужині»). Образ скутих рук і замкнених у мури пісень розкриває трагедію митця, позбавленого рідного середовища й можливості відкрито промовляти до свого народу.
Сльози, залишені в рідному полі, символізують нерозривний містичний зв'язок поета з українською землею навіть крізь кордони й роки відчуження. Твір є квінтесенцією емігрантського болю цілого покоління української інтелігенції міжвоєнного періоду.
Теми: туга за батьківщиною · еміграція і чужина · ностальгія · доля поета у вигнанні · елегійна лірика