Коли я вмер — забув, не знаю…
Я в чорній прірві забуття…
О краю мій, коханий краю,
Коли ж це стратив я життя?!
І скільки вже минуло років,
Як мертвий я лежу в труні,
Лежу, не чуючи пророків
І не палаючи в огні?..
І сниться сон мені: неначе
Десь на холодній чужині
Якийсь вигнанець гірко плаче
І заздрить мертвому мені.
Трагічна екзистенційна медитація-парадокс про духовну смерть людини у вигнанні. Втрата зв'язку з Батьківщиною перетворює ліричного героя на безтілесну тінь, що блукає поміж живими мерцями на чужині.
Написаний у період глибокої психологічної кризи української міжвоєнної еміграції в Празі. Усвідомлення неможливості повернення в окуповану СРСР Україну викликало відчуття життєвого краху в багатьох видатних діячів культури.
Твір є унікальним зразком модерністського відчуження, де фізичне життя трактується як ілюзорне посмертне блукання духу.
Чотиристопний ямб із суворим чергуванням жіночих і чоловічих рим; спокійна, відчужена інтонація потойбічного споглядання, лапідарний синтаксис.
Використання оксюморона та парадоксу як головного композиційного прийому.
Зачин твору («Коли я вмер — забув, не знаю...») вражає спокійною констатацією власної духовної загибелі. Моментом смерті для героя став не фізичний кінець, а день, коли він перетнув кордон і втратив Україну.
Чуже європейське місто сприймається як мовчазне кладовище або царство тіней: люди метушаться довкола, але їхні радощі й печалі позбавлені справжнього сенсу для того, хто все втратив.
Ця поезія приголомшує оголеною правдою емігрантської долі: без Батьківщини людина втрачає своє буття, перетворюючись на німого свідка власного минулого.
Теми: поезія еміграції · духовна смерть · екзистенційна криза · чужина · філософська медитація