Пекло, здавалось, було в ту годину…
Олександр Олесь
Пекло, здавалось, було в ту годину…
Грім божевільний стогнав і ревів,
Блискавок стріли літали без впину,
Весь небозвід то .палав, то чорнів.
Буря пройшла, і я з жахом питаю:
Що-ж то зробилось з коханого краю?
Певно руїну та буря зробила?..
Кажуть: “Вербу десь розбиту добила”.
Думко! коли і тебе виливаю
В слово холоднеє, в пісню свою,
Пекло таке ж я в душі своїй маю —-
Спалює всю воно душу мою…
Думко! остужена словом людським, —
Пісне! що зробиш ти в краї моїм?
Може й ти вдариш в вербу недобиту,
В ту, що жила, не радіючи світу?!
Олесь Олександр
Про вірш
Драматичний алегоричний малюнок нічної грозової стихії, що трощить усе навколо, але врешті лишає по собі спустошення і гірке усвідомлення беззахисності скривдженого краю. Поезія осмислює революційну бурю як катастрофу, що добиває і без того покалічену вербу народної долі.
Історія
Вірш написано в період першої російської революції 1905–1907 років, коли хвиля повстань і кривавих репресій прокотилася всією Україною. Олександр Олесь спершу палко вітав революційне пробудження народу, однак невдовзі з болем побачив зворотний бік стихії — хаос, руїну та безжальні царські каральні експедиції.
Твір відображає гірке розчарування поета в руйнівній силі сліпого бунту, який замість свободи приніс новому поколінню чергові страждання та розтрощені надії.
Форма
Твір написано чотиристопним анапестом із чергуванням жіночих і чоловічих перехресних рим (aBaB). Експресивна трискладова ритміка передає гуркіт грому, спалахи блискавиць і шал розбурханих природних сил.
Контрастна колористика (полум'я, чорнота небозводу) поєднується зі звуковими метафорами ревіння і стогону, що раптово змінюються пронизливою тихою розмовою у фіналі.
Як читати
Перша строфа малює апокаліптичну картину бурі, що сприймається як справжнє пекло, де небо втрачає сталість між паланням і темрявою. Буря постає зримою алегорією соціальних катаклізмів, що стрясають основи суспільного ладу.
Центральний філософський поворот вірша полягає у запитанні ліричного героя після стихання грози: «Що ж то зробилось з коханого краю?». Відповідь приголомшує своєю буденною трагічністю: грізна стихія насправді не оновила світ, а лише добила стару поранену вербу — символ багатостраждальної, підневільної України.
Звернення до власної думки у фіналі підкреслює авторефлексивність лірики Олеся: поет остерігається, аби його творча снага не витратилася на марний шум, а стала дієвою силою захисту знедоленого народу.
Теми: буря і стихія · алегорія революції · руїна і спустошення · доля України · філософський роздум