Схилив я голову і йду поволі
Дрімучим лісом в самоті.
Навколо осінь. Надо мною
Кружляють квіти золоті.
Безмірна тиша. Спів веселий
Давно-давно помалу стих,
Як пісня матері моєї,
Як гомін друзів молодих.
Іду… Усім чужий, далекий…
Ніхто не скаже: “Брате мій!”
Ніхто руки мені не стисне
В землі холодній і німій.
І коли я впаду безсилий,
Ніхто не спиниться йдучи,
Хіба що вітер полудневий
Крилом пригріє летючи.
Образ втомленого, безпритульного поета-мандрівника, який поволі блукає дорогами вигнання зі схиленою головою, несучи в серці непосильний тягар розбитих надій і туги за Україною.
Поезія чехословацького періоду життя Олеся. Постійні переїзди, хвороби та свідомість безвиході створювали в його віршах настрій трагічного паломництва до неминучого кінця.
Мотив самотнього мандрівника («странника») традиційно поєднує романтичну самотність із християнським терпінням та смиренням перед волею провидіння.
Чотиристопний ямб із глибоким елегійним римуванням; повільна, важка хода віршованого рядка передає фізичну та душевну втому подорожнього.
Мінімалізм художніх засобів підкреслює аскетизм внутрішнього стану героя.
Схилена голова ліричного героя — це знак не ганебної капітуляції, а мовчазного прийняття хреста вигнання. Він іде без певної мети, бо жодна дорога на чужині не веде до омріяного дому.
Навколо розгортається чужий, безмовний пейзаж, який не дає відповіді на болісні запитання душі. Поет зосереджений на внутрішній бесіді з власним зраненим сумлінням.
Твір сповнений високого стоїцизму: попри безпросвітність блукань, герой зберігає лицарську гідність, не принижуючись до скарг і несучи свій біль із безмовним благородством.
Теми: поезія еміграції · мандрівник · втома і самотність · доля вигнанця · елегія