Солов’єва пісня ллється,
Розливається в низах,
Соловей лящить, сміється…
Наче… тоне у сльозах.
Квітнуть яблуні і груші,
В світлі місячнім тремтять…
Наче… мертвих скорбні душі
В білих саванах стоять.
Вся земля миліша раю…
Шум, пісні і щастя скрізь!
Я дівлюся, я ридаю,
Я не бачу із-за сліз.
1906
Життєствердна поетична мініатюра про весняний спів солов'я, що розливається животворним струменем, будячи природу й людські серця до оновлення, радості та світлого кохання.
Твір продовжує багату традицію українського пісенного фольклору, органічно поєднану з модерністською витонченістю ритму Олександра Олеся.
Соловей у творчості Олеся є постійним вісником весни та символом самобутнього народного мелосу, який неможливо заглушити жодною життєвою бідою.
Тристопний хорей із дзвінкими перехресними римами (чергування жіночих і чоловічих закінчень); легка, танцювальна пісенна строфа, створена для музичного виконання.
Алітерації свистячих і сонорних звуків («л», «с», «в») імітують солов'їні трелі й дзюрчання весняної води.
Солов'їний спів постає як безпосереднє джерело весняного пробудження: його звуки розливаються зеленим садом, змушуючи забути про пережиту зимову холоднечу.
Пісня птаха знаходить миттєвий відгук у серці ліричного героя, розпалюючи жагу до щастя та творчості. Музика природи зливається із внутрішнім голосом людини.
Твір несе потужний позитивний заряд: весна й пісня проголошуються непереможними стихіями життя, які дарують надію навіть найбільш зневіреним серцям.
Теми: пейзажна лірика · соловей · весна · пісенність · радість життя · музика природи