Ти знов прийшла, щоб всі чуття холодні
Вогнем страждання запалить,
Ти знов прийшла, щоб всі страшні безодні
Душі моєї розбудить…
Ти знов прийшла, щоб кинуть на поталу
Весь світ чуттів і дум моїх,
Щоб вічно я страждав по ідеалу
І досягнуть його не міг.
1904
Психологічно напружений монолог про несподіване повернення минулого кохання, яке знову збурює позірний спокій і розпалює забутий душевний вогонь попри весь острах нових страждань.
Поезія належить до інтимного циклу збірки «З журбою радість обнялась» (1907), де Олександр Олесь відкриває новий вимір відвертості у зображенні суперечливих станів закоханої душі.
Твір розвиває модерністську естетику психологізму, показуючи кохання як непідвладну розуму фатальну стихію.
Чотиристопний ямб із класичним перехресним римуванням. Інтонаційні перепади, риторичні звертання та багатозначні паузи передають внутрішнє збентеження мовця.
Лексичний контраст між мотивами «холоду/спокою» та «вогню/бурі» увиразнює внутрішнє протиборство.
Поява коханої руйнує штучний мур байдужості, який герой намагався збудувати для захисту від болю. Всі «чуття холодні» миттєво відступають перед живим поглядом і словом.
Автор майстерно передає парадокс закоханого серця: воно водночас боїться відновлення колишніх мук і жадібно прагне знову поринути у солодке полум'я пристрасті.
Фінал стверджує непереможність любові як вищої форми буття: краще палати й страждати, ніж вести бездушне, мертве існування без душевного хвилювання.
Теми: інтимна лірика · відродження кохання · душевне сум'яття · неоромантизм · психологізм