Уймають болі єдині сни,
У сні лише мій біль стихає, —
Ні зір, ні сонця, ні весни
Без краю рідного немає.
Тут не співає ліс пісні,
Казок тут струмінь не шепоче,
Тут не сміються дні ясні,
Тут не чарують сині ночі.
Тут, як в труні, нема життя!
Болять лише криваві рани,
Та плаче в грудях каяття,
Що кинув ти свій край коханий.
28 травня 1925
Елегійний роздум про сни як єдиний рятівний притулок від щоденного болю вигнання. Тільки у сновидіннях ліричний герой знову повертається на рідну землю, бачить милі обличчя та відчуває тепло втраченого щастя.
Написаний у період еміграції, коли контраст між жорстокою реальністю та яскравими спогадами дитинства й молодості досяг крайньої гостроти.
Сон у модерністській поезії постає альтернативною реальністю, де скасовуються кордони простору й часу, повертаючи людині її справжню духовну батьківщину.
Тристопний анапест або амфібрахій із м'яким перехресним римуванням; наспівний колисковий ритм, що заколисує душевну рану й налаштовує на ілюзорний спокій.
Антитеза між холодною явою та сонячним сном виступає композиційним стрижнем твору.
Поет прямо констатує: серед усіх земних засобів лише сон здатен угамувати пекельні болі чужини («Уймають болі єдині сни...»). Сновидіння стає порталом у священний простір минулого.
У снах зникає відстань і кайдани кордонів: перед героєм оживають рідні луки, шепочуть тополі, а зорі світять так само лагідно, як колись у дитинстві над рідною оселею.
Проте пробудження завжди приносить гірке похмілля реальності. Цей розрив між сном і дійсністю увиразнює трагедію людини, яка живе виключно у вимірі спогадів.
Теми: поезія еміграції · сни і забуття · душевний біль · туга за батьківщиною · психологізм