В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…
Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…
1904
Екстатичний спогад про перше пробудження поетичного дару під впливом безмежної краси травневого степу. Народження пісні розкривається як священна посвята дитини у таїну всесвітньої радості.
Один із програмових біографічних віршів раннього Олеся, що увійшов до його дебютної збірки «З журбою радість обнялась» (1907). Поет згадує власне дитинство на Сумщині в містечку Білопілля серед розлогих степів.
Для українського неоромантизму початку XX століття характерне трактування поетичного хисту не як ремесла, а як стихійного осяяння, дарованого єднанням із рідною природою.
Чотиристопний ямб із кільцевим та перехресним римуванням. Нагнітання алітерацій сонорних звуків («р», «л», «с») створює ілюзію шелесту трав і дзвеніння весняного повітря.
Емоційна градація веде від спокійного зачину-спогаду до кульмінаційного спалаху звуків у серці та народження першого співу.
Вихід маленького хлопчика з хати у травневий степ описано як входження у храм природи: день сміється, шовковий степ шумить, луки радіють під сонцем.
Надлишок краси викликає у чутливій душі дитини стан «щастя-муки» — амбівалентне переживання захвату, яке людське серце ледве здатне витримати без творчого вивільнення.
Розв'язка твору фіксує сакральний акт: внутрішній дзвін перетворюється на голос, народжуючи поета. Цей перший спів стає довічною основою творчого служіння Олеся рідному слову.
Теми: покликання поета · дитинство · степ · весна · радість буття · неоромантизм