З серцем, повним смутку-горя,
Утомився я ходить
І прийшов на берег моря,
Щоб журбу свою втопить.
“Хвилі, хвилі! Люту муку
Ви з грудей моїх візміть…
Утопіть її, гадюку,
На край світу занесіть…”
Стали хвилі і зітхнули…
І крізь сльози бачив я,
Як в журбі моїй тонули
Море, небо і земля.
1908
Елегійна мандрівка ліричного героя на лоно природи або до морських берегів із серцем, переповненим сумом і горем, де велич стихії стає співзвучною з невимовним болем самотньої душі.
Написаний у похмурі роки столипінської реакції (1908), коли в українському суспільстві запанувала атмосфера пригніченості, що посилювала особисті трагічні переживання Олеся.
Поет шукав у спогляданні безмежних природних просторів можливості для виповідання свого болю, наслідуючи традиції романтичної сповідальної лірики.
Чотиристопний хорей із мелодійним перехресним римуванням; народнопісенна ритмічна основа з характерними паралелізмами та сталими епітетами.
Плавна, протяжна інтонація надає віршу рис журливої народної думи чи пісні-плачу.
Ліричний суб'єкт виходить сам на сам із природою, шукаючи співрозмовника для своєї скорботи. Смуток-горе постають не випадковим настроєм, а важким супутником усього його буття.
Природний простір не глушить біль, але приймає його без осуду й фальші: шум хвиль чи шепіт вітру стають відлунням внутрішнього стогону героя.
Твір досягає високого естетичного очищення: вилите у вірші горе перетворюється на чисту поетичну печаль, що дає полегшення змученому серцю.
Теми: елегія · інтимна лірика · смуток і горе · самотність · природа як співрозмовник · народнопісенний лад