До дівчини
Панас Мирний
Ой чого ти смутна-невесела
На веселому зборі людей,
І уста твої милі, рожеві
Не витягують любих пісень?
Ані жарт в твоїх очах не грає,
Німії й мовчазні вони,
Як та ніч, що зорями не сяє,
Як те небо сумне восени.
І, знай, далі подруг жартовливих
Ти сидиш і нудьгуєш сама…
Чи не впала з очей чиїх карих
В твоє серденько іскра ясна?
І, віддавшись легесенькій думці,
Вслід за нею помчалася ти
У той край за марою коханця,
За марою своєї весни.
Ні, не те твоя думка малює,
Не про сяєво карих очей,
Не обійми, жаркі поцілунки
Під запоною літніх ночей…
У сім'ї не одна ти, дівчино,
Цілих п'ять за тобою росте;
Та ще й мати не кида надії,
Що торішній будяк зацвіте…
Й на твої молодесенькі плечі,
На головку чорняву твою
Мати скинула клопіт про сестер,
Про усю сиротливу сім'ю:
Учить сестер, братів поучати.
Буть робітником в світі на їх,
Навік-віки забуть, попсувати,
Що найкраще для літ молодих.
А тоді і нікчемній, негожій
Вийти заміж, за кого звелять…
Може, лучиться воїн підхожий.
Щоб аби пенсіон получать…
І зостанешся ти удовою,
Яких в світі немало вже є…
Ні похопка щасливої долі
Не налічиться серце твоє.
І глухе, і холодне од всього,
Без любові застигне воно,
Без одради перейде у землю,
Як без радості в світ увійшло!
Про вірш
Глибока психологічна елегія-роздум про приреченість молодої української дівчини на безпросвітну побутову кабалу, раннє зів'янення краси та трагічну безрадісність існування бідної сім'ї.
Історія
Поезія створена в 1870-х роках і відображає гострий соціальний біль Панаса Мирного за долю жінки в патріархально-кріпосницькому та пореформеному суспільстві. Постійно бачачи зубожіння багатодітних міщанських і селянських родин, письменник одним із перших в українській літературі порушив тему «невидимої жертви» старшої доньки, на плечі якої лягає непосильний тягар вигодовування молодших сестер і братів.
Вірш розвиває шевченківську трагедійну традицію жіночої долі («Катерина», «Наймичка», «Сон»), переносячи її в площину суворого соціального реалізму: тут немає романтичного зваблення паничем, а є рутинне, методичне знищення молодості побутовою нуждою, працею заради виживання та шлюбом з розрахунку заради мізерної військової пенсії.
Форма
Твір написано чотиристопним амфібрахієм (подекуди з хореїчними модифікаціями чи анакрузами), що створює повільний, хвилеподібний, глибоко тужливий елегійний ритм, ідеально відповідний важким роздумам ліричного героя. Твір складається з класичних чотиривіршів (катренів).
Римування перехресне (abab) з переважанням чергування жіночих і чоловічих клаузул, подекуди з характерними для ранньої поезії Мирного неточними та асонансними римами (людей — пісень, сама — ясна, росте — зацвіте). Мелодика вірша багата на риторичні запитання, вигуки та гіркі синтаксичні паузи.
Як читати
Композиційно вірш ділиться на дві контрастні частини. Перша частина змальовує зовнішній конфлікт: юна дівчина на веселому молодіжному святі сидить смутна й німа, немов «те небо сумне восени». Автор висуває оманливе припущення про романтичну закоханість («Чи не впала з очей чиїх карих... іскра ясна?»), аби в другій частині різко зняти романтичний флер і відкрити безжальну правду.
Правда полягає в тому, що її думка зайнята не «жаркими поцілунками», а виснажливою відповідальністю за злиденну родину («Цілих п'ять за тобою росте»). Експресивна метафора «торішній будяк зацвіте» з гіркою іронією окреслює марні ілюзії матері. Дівчина приречена стати домашнім наймитом, занапастити молодість, а згодом вийти заміж без любові — «за кого звелять», можливо, за старого чи покаліченого вояка заради жалюгідного «пенсіону».
Фінал вірша звучить як трагічний вирок бездуховному й жорстокому середовищу: серце дівчини, не пізнавши кохання й радості, приречене застигнути «глухе, і холодне од всього» і зійти в сиру землю так само безрадісно, як воно прийшло на цей світ. Це вершина реалістичного психологізму Панаса Мирного-лірика.
Теми: соціальна лірика · трагедія жіночої долі · зруйнована молодість · шлюб з розрахунку · родинні злидні · психологічний портрет