Война! война! і серце охололо
Панас Мирний
Война! война! і серце охололо…
Чи то ж тільки одно моє?
Там мати сина виряджає,
Там жінка доленьку клене,
Там дівчина не зна покою
Від сліз, і горя, та журби:
Її коханець з січі-бою
Уже не вернеться сюди.
Сестра за братом там голосе:
“Хоч вісточку подай мені…”
Даремно, сестро, сльози точиш
І, спать лягаючи, у сні
Даремно господа ти просиш
Його побачити… Не нам,
Не нашим слізьми змитим очам
його тут бачити… Він там,
В тому чужім далекім краї,
Положе голову свою,
Йому одходну заспіває
Свистяча куля у бою…
І скільки втрат, надій рожевих
В одну хвилину ляже там?
А ми побіду возликуєм,
Побіду нашим ворогам…
Поллєм ми кров'ю честь, і славу,
І віру праведну свою…
Прости нам, боже, неприпетим,
Не вірим в волю ми свою!
Про вірш
Гнівний антивоєнний маніфест і глибока трагедійна елегія, що викриває антигуманну сутність загарбницької імперської війни та безглуздя людських жертв. Твір сповнений безмежного співчуття до знедоленого народу та гіркого сарказму щодо офіційної «побіди», здобутої ціною знищення власної свободи.
Історія
Поезія написана під безпосереднім враженням від кривавих подій російсько-турецької війни 1877–1878 років. Панас Мирний, спостерігаючи за масовою мобілізацією українського селянства та відправленням тисяч новобранців на балканський фронт під фальшивими імперськими гаслами «визволення братів-слов'ян», гостро відчув увесь цинізм самодержавства.
Для колонізованої України участь у цій війні була подвійною трагедією: сини поневоленого краю гинули за інтереси Петербурга, сплачуючи життям за зміцнення тієї самої імперії, яка щойно узаконила Емський указ і послідовно викорінювала будь-які прояви української самобутності. Вірш є актом особистої громадянської мужності митця, котрий відмовився піддатися офіційному шовіністичному чаду.
Форма
Метрична структура базується на чотиристопному хореї та ямбічних зміщеннях із різкими пірихіями, що передають ефект похоронного голосіння, тривожного биття серця та гнітючого зціпеніння («Война! война! і серце охололо...»).
Строфіка наближена до вільного речитативу з перехресним та напівбілим римуванням, у якому переважають чоловічі клаузули з дисонансними закінченнями, що підкреслюють рваний ритм народного плачу. Звукопис рясніє свистячими й шиплячими алітераціями («свистяча куля у бою»), що буквально відтворюють смертоносний подих битви.
Як читати
Поетичний простір структуровано через трагічні образи жіноцтва — матері, жінки, дівчини, сестри, — кожна з яких зазнає непоправної руйнації особистого світу. Поет використовує фольклорний мотив похоронного голосіння («Хоч вісточку подай мені...»), проте безжально руйнує будь-яку ілюзію порятунку: солдат уже приречений на загибель у «чужім далекім краї», де його єдиною панахидою стане виття свинцю.
Кульмінація вірша вражає руйнівним сарказмом і соціально-політичною тверезістю. Ліричний суб'єкт викриває фальш патріотичної ейфорії: «А ми побіду возликуєм, / Побіду нашим ворогам...». Цей оксиморон увиразнює трагедію народу-раба, який проливає власну кров заради тріумфу своїх поневолювачів. Завершальна молитва-самоосуд («Прости нам, боже, неприпетим, / Не вірим в волю ми свою!») звучить як гіркий присудок суспільній пасивності та втраті національної гідності.
Теми: антивоєнна лірика · трагедія народу · імперський гніт · материнське горе · фальшивий патріотизм · туга за волею