Бузьків огонь

Роман Іваничук

Тонконогі, високі, головки — зірочками, червоні й незапашні, ростуть на мочаруватих левадах квіти.

Це бузьків огонь.

Густо, одна біля одної, як коноплі, — і до самого краю мерехтять розбризканим багрянцем, дрижать від вологого подиху левади, ніби розпечене повітря, ніби міраж.

Не можу ніколи байдуже пройти мимо. З теплим тремтінням у грудях, як на побачення з коханою, іду, зриваю, а далекий спомин тугою і ласкою пестить серце.

…Я залишався після уроків мало не щодня. Було боляче. До сліз. Вискакували з класу діти, як сполохані польові коники з трави, сміялись, кричали, не звертали на мене уваги. Тільки маленька Анничка завжди співчутливо всміхалась до мене.

Біленька, синьоока, волосся, як витіпаний льон, гострий носик, щічки — доспілі яблучка. Але я їй не відповідав усмішкою.

…Якось мене знову залишили. За що, не пам'ятаю. Мене повинні були замкнути самого в класі й випустити пізно ввечері. Я не міг звикнути до такої кари. Дивитися через вікно на село, слухати голоси, сміх, бачити веселі забави моїх вільних товаришів було нестерпно важко.

Учитель, пам'ятаю, сказав з насмішкою: "А, може, хтось залишиться за нього?"

Відповіли реготом. Тільки Анничка промовила тихо, не підводячи очей:

— Я лишусь.

І залишилась.

Було дивно: чому?

Я пас свої корови, вона — чужі. Мене батько жалів, скаржився солтисові на вчителя, її не жалів ніхто ніколи. Корів ми пасли разом. Я доглядав дві, вона — вісім штук Бойканюкових. Я палив ватру восени і грівся, вона ж не мала часу із-за худоби. Я не допомагав їй, не ділився з нею свіжим житнім хлібом.

І все ж вона залишилась.

А одного разу я нарвав букет бузькового вогню і йшов додому. Вона зустріла мене і просила дати тільки одну квітку. Коли не дам, моя хата згорить. Так люди кажуть. Простягнула руку, довірливо глянула, не сподіваючись відмови.

— Дай лиш одну, я закосичуся.

З-під полинялої хустини очі питали:

— А, мо', не хочеш?

Я відвернувся: — Чого тобі треба?

— Нічого…

І все ж вона залишилась!

А тепер я поглянув на неї, тільки якась мережка в моїх очах не дозволила побачити її — синіх. Ми стояли мовчки, поки не стало порожньо в класі, поки не гримнув учитель:

— Ну, чого стоїш?

…І за Анничкою скреготнув ключ у дверях.

Мені не хотілося йти додому. Зі школи — на леваду. А там повітря під дотиком чути: вогке, прохолодне, як джерельна вода. По леваді поважно ходить бузьок[1], клює дзьобом у мочарах, клекає, не боїться мене. Я навіть міг би погладити його по гладкому пір'ї, та немає часу. Бузьок шукає жаб, я швидко зриваю бузьків огонь. Вечірні сумерки густо наливаються між гори.

Роман Іваничук — Орда Роман Іваничук — Журавлиний крик Роман Іваничук — Через межу — тільки крок… Ще 31 твір → Біографія Романа Іваничука

…Анничка ще в школі. Я вертаюся, я ще мушу її застати, дати їй не одну квітку — цілий букет, мушу щось хороше сказати їй. Біжу, а тепло — хлюп та хлюп у грудях.

Але її в школі вже немає.

Я — стежинкою через городи до Бойканюкового обійстя, хочу наздогнати, але її немає.

Обережно підходжу під вікно, воно вже світиться, заглядаю — в кутку на ослінчику сидить і плаче Анничка. А Бойканюк, немов виссані недокурки, кидає слово за словом з-під пожовклих вусів:

— Не будеш більше, псяюхо, ходити до тої школи!

Стою хвилину, другу, дзявкає пес. Може вийти господар. В очах у мене пече, як сіль, щось давить у горлі.

Анничка сидить у кутку на ослінчику і плаче.

Вона вже не піде до школи.

А в руках моїх — бузьків огонь. Якщо не розділю букет, згорить у мене хата…

А в Аннички хати немає, їй можна все віддати.

Але вона сидить у кутку на ослінчику і плаче.

Розкидаю букет огнем по стрісі і втікаю. — Ой, щоб зайнялась! Але стріха не зайнялась.

А на другий день вранці я біг на пасовисько, де Бойканюкова худоба. Стежинкою понад царини віддалялась маленька постать у полинялій хустині з вузликом у руках. За нею мукала чорноморда Білунка й бігло вслід телятко. Зупинилась, окраєць хліба витягла, пхнула в мордочку, попестила. І швидко зникла за цариною…

…Де ти тепер, білява, синьоока, чудова дівчинко? Я минаю левади — чи поїздом, чи пішки — а всюди воно, те рожеве марево-багрянець, розсипаний по соковитих левадах.

Може, ти знайшла своє щастя і тепер так, як і я, з мрійливою усмішкою на устах згадуєш? Чи загубилась по наймах і на твоїй могилці засіялась наша квітка?

Де ти тепер?

Усміх любої дівчини, погляд незнайомої, інколи молода мати з дитиною заставляють мене зупинитись, приглянутись.

Може, це ти?

Тонконогі, високі, головки — зірочками, червоні й незапашні, минаю я, зриваю, кладу на свій столик розкішним букетом, дарую своїй коханій квіти…

Це бузьків огонь…

[1] Чорногуз.

Про вірш

Твір є поетичним спогадом-елегією про щемливе дитяче почуття, жертовну солідарність маленьких наймитів та невблаганну плинність часу, що назавжди розлучила чисті душі. Пафос новели пронизаний світлою меланхолією, вдячністю за давнє душевне тепло та тугою за недосяжним щастям.

Історія

Новела надрукована у дебютній збірці прозаїка «Прут несе кригу» (1958). Вона маркує автобіографічний пласт ранньої творчості Іваничука, пов'язаний із його дитинством на Коломийщині та Прикарпатті у 1930–1940-х роках, де жорстока соціальна нерівність сусідила з первісною красою гірської природи.

Твір апелює до народної культури Гуцульщини й Покуття, зокрема фольклорних назв трав і легендарних вірувань, перегукуючись із традиціями новелістики Василя Стефаника та Марка Черемшини в осмисленні драматичної долі знедоленої галицької дітвори.

Форма

За жанровою природою це імпресіоністична новела з кільцевою композицією, заснованою на повторенні центрального квіткового мотиву на початку й у фіналі. Оповідь ведеться від першої особи дорослого оповідача, де межа між теперішнім ліричним переживанням і ретроспективною спогадовою оповіддю розмивається крізь призму емоційної пам'яті.

Стилістичний регістр витриманий у м'якій лірико-елегійній тональності. Ритміка фрази наспівна, багата на інверсії, емоційні градації та колоритні діалектизми («мочаруваті левади», «бузьків огонь», «солтис»), що формують витончену сенсорну фактуру письма.

Як читати

Центральний образ-символ — бузьків огонь (зозулин цвіт / дикий багрянець левад) — виступає амбівалентною метафорою: це і сполох першого чистого почуття, і знак жертовної крові, бідності та непрожитого дівчинкою повноцінного життя. Квітка, що палає посеред драговинного мочару, символізує красу людського серця серед убогості та суворих життєвих випробувань.

Психологічний вузол тримається на спокуті дитячого егоїзму дорослим оповідачем. Вчинок Аннички («Я лишусь»), яка розділяє з хлопцем несправедливе шкільне покарання й не знає ласки вдома, переростає в архетип християнського всепрощення та співстраждання, яке герой осягає лише з віддалі десятиліть.

Фінал твору просякнутий звукописною та колористичною гармонією рожево-багряного марева, де розкішний букет на письмовому столі міського інтелектуала стає вічним нерозривним вузлом зв'язку з загубленою в часі синьоокою дівчинкою з витіпаним льоном волосся.

Теми: дитинство і втрачений рай · перше кохання · самопожертва і співчуття · пам'ять серця · соціальна доля галицького села

Усі поети