Рододендри
Мандрую горами. Не поїхав у Крим, відмовився від сонячної Абхазії, замінив плюскіт морського прибою на полонинський вітер у Карпатах. Я завітав у дивний край, що давав натхення багатьом митцям, прийшов побачити його й створити пісню.
Край поезії, краси, мистецтва й невідомих талантів. Край екзотики, казок і легенд. Край дужих, гарячих і сміливих людей. Край, про який написано багато, а сказано мало. Хочу сам побачити його й оспівати.
З рюкзаком за спиною, з палицею в руці та з зошитом розпочатих пісень броджу Карпатами.
Вчора господиня ворохтянського готелю лякала нас поганою погодою. Невдалий прогноз. Дивіться, яке сьогодні сонце!
Вперед! Маршрут мій незвичайний: хребтом Чорногори — до румунського кордону. Я сам. Хочу бути один з собою, хочу надихатися враженнями й не ділитися ними ні з ким. Хай навіть звинуватять мене в егоїзмі — все одно: тепер я належатиму тільки собі й природі. Щоб цикл моїх поезій "Черемошем грають хвилі" наситився запахом ялиць, щоб його обвіяли полонинські вітри, щоб задзвеніли вони, як чисті гірські джерела.
Наздоганяю групу туристів. Вони аж з Київщини.
— Ви не знаєте дороги на Говерлу? — питають.
Я ще не був на Говерлі, але вже настільки близькі мені гори, що сміливо заявляю:
— Так, дорога мені знайома. Я проведу вас нетрями, звіриними стежками, ви будете спинатися крутими плаями до найвищої точки Карпат, а звідти побачите всю велич української Швейцарії!
— Добре сказано, — хвалять туристи. — Справді — Швейцарія!
Вони приймають мене за місцевого.
Біля самого підніжжя Говерли нахлинув туман. Густий і холодний. Сповнилося віщування хазяйки готелю. І що дивного? Тут кожна людина чародій. Тут знають те, що буде, і бачать те, чого ніколи не буває.
Мряка стає чимраз густішою, наче вата затуляє рот, ніс, вуха. Моїх супутників поглинуло густе молоко туману, я вже не бачу їх, голоси звучать приглушено, а далі губляться. Зі мною тільки глухий шум, і годі розгадати, що то шумить: вітер, гірські кущі чи моя власна самота?
Самота? Це непогано. Я ж хотів бути сам. Доберуся до вершини Говерли, звідти — мій маршрут.
Проте блуд повів мене іншими стежками. Не дивуйтеся, в горах я повірив у забобони. Мені враз здалося, що йду в протилежний бік. Хоч не вниз, а вгору, — все одно можу поклястися, що Говерла якимсь чудом перевернулася своїм куполом у безодню, і я дряпаюся до її підніжжя. Тепер уже не знаю, куди йду.
Роман Іваничук — Кленовий віночок Роман Іваничук — Плями на сонці Роман Іваничук — Не рубайте ясенів Ще 31 твір → Біографія Романа Іваничука
Мене зупиняють розкішні кущики високогірних квітів — рододендрів, що кривавими латками зачервоніли під ногами. Рододендри. Я не вперше їх бачу. Вдома в мене на вікні поряд з кактусами і аспарагусом стоять і вони — найстаріші квіти нашої планети. Вони не прикрашають кімнати. Мені іноді жаль було дивитися на сумовито схилені дзвіночки, що никнуть у тузі за холодними туманами, кам'янистим ґрунтом, гірськими суворими кряжами. У вазонах вони сірі й чужі. В горах не заміняєш їх на найкращі оранжерейні троянди, бо прикрашають вони землю.
Я нарвав їх цілий букет і йду вниз навмання. Завіса туману стає прозорішою, і нарешті мене обливає багрянець заходячоїго сонця. З рясною китицею[1] високогірних квітів іду до колиби. Добре, що надвечір натрапив на житло. А мені назустріч, ген від потічка, що цівкою біліє внизу, лине пісня:
"Ой попід гай зелененький
Ходить мій миленький,
Затикав си за кресаню
Розмай зелененький…"
Радію, що випадок звів мене з мешканцями гір. Знаю: заговорю з цим дзвінким голосочком, як давній знайомий.
З-під кучерів дивляться хороші темно-голубі очі і допитливо чекають.
— Де я, дівчино?
— На Завуялі.
— Що це таке?
Сміх. Прозорий і чистий, як ота джерельна вода, що біля колиби стікає по дерев'яному жолобку. Дивимося одне на одного, чекаємо, в кого перше зникне усмішка з уст.
— Були там? — киває вона головою на вкутані туманом верхи гір і показує на квіти.
— Так, ходив за рододендрами.
— Що? Та це ж гогодзи!
— Хай гогодзи. Ти була там?
Знову той самий журкіт сміху, тільки тепер я вчуваю в ньому іронію.
Переді мною струнка, як смерічка, свіжа, як гірське повітря, чудова, як квітка рододендру, дівчина.
— Що ти тут робиш?
— Бриндзу б'ю.
Свята простота. Чи вона має поняття про свою красу?
— А де ж Завуяле?
Дівчина показує рукою на стежку, що збігає вниз між навислими берегами, і стає осторонь. Ні, вона не проведе, сам допитаєшся. Так говорять її очі — темно-сині, весняні брийдуші.
— Як називаєшся?
— Так, як мама.
— А мама?
— Так, як я.
Я весь у полоні сьогоднішнього дня. Щоб він не закінчився завтра. І післязавтра. І через тиждень.
Так мало хочу… Мешканці гір мають більше. Вони беруть собі гомін гір, шум смерек, набовдурене[2] небо, пісню рік — як свою власність.
Я не зумію цього всього взяти. Аби хоч продовжити нинішню днину, нинішнє враження… щоб записати…
* * *
Відпочиваю там, де чорт добраніч каже. Живу в людей, від яких довідуюся більше, ніж із томів етнографічних збірників. Мій господар — старий лісник. Від нього записую легенди, яких нема ні в Гнатюка, ні в Шухевича. Звечора і до пізньої ночі слухаю його розповіді. Що б він не говорив, я в усе вірю. Бо для того, щоб пізнати цей край, треба вірити в казку. Люди тут дійсність окутують у фантазію. Реальне і фантастичне сприймають з однаковою впевненістю.
Старий лісник знає, наприклад, що незабаром рубачі перестануть спускати ліс жолобами. Це важко. Дерево треба зрубати, пустити в жолоб, а потім тягти трактором, а то й конем до Черемошу. А буде так: побудують вежі на верхах, а звідти підуть міцні линви на сплав. Такими дорогами буде йти дерево.
Вірю. Буде механізована експлуатація лісу.
Гасовим лампам недовгий вік. В кожному селі навіть на маленькій річці можна поставити турбіну. Нема нічого дивного. Млини ставлять. А це також машини.
Вірю в електрифікацію найбільш глухих сіл.
Старий знає, що до рубачів приходять нявки. Вони співом заманюють парубків у нетрі, і ті більше не повертаються до своїх колиб. Лісник сам бачив нявку, коли ще був молодим.
І в це вірю. Я її також бачив на Завуялівській полонині.
Старий розповідає мені відоме й нове про Довбуша. Я слухаю чарівну легенду про боротьбу гуцула із злим чорнокнижником Чорногором.
Вірю. Через казку я пізнав життя.
* * *
Вранці вибігаю з низької лісникової хати і на повні груди вдихаю свіже, напоєне хвоєю повітря. Переді мною розгойдане нечуваним штормом і застигле в одну мить море. Мене заворожує ця дика і могутня краса природи. Хочу бути дужчим, хочу бути велетнем, щоб краще відчути її.
Села не видно. На зелених куполах горбів, притулившись спинами до схилів, то тут, то там біліють з-поза пишних крон черешень латочки гонтових дахів, а подекуди тільки високе вориння[3] виявляє присутність чийогось житла. Біля хат клаптики скопаної землі, а решта багатства — непрохідні ліси і полонини. Чим сильні ці люди? Лісник розповідав легенду про лютого Чорногора, який жбурляв людськими житлами по дебрях, зворах і горбах, кидав об каміння, щоб ущент розбити свого ворога — людину, а розбити не міг. Бо в людини була непереможна зброя — пісня, яка допомогла їй вистояти перед злими силами природи.
Вчуваю звуки цієї пісні щоранку. Вона вже бринить у моїй душі, народжує слова. Я ще її не знаю, але чую, що вона тут — моя пісня про гори. Знайду, спіймаю і розпливусь у ній раннім серпанком по горах, перемінюся в швидкий потік і побіжу, поскачу по камінню, розіб'юся у водяний пилок на водопадах або стану жолобцем біля джерела. До мене щодня підходитимуть люди пити воду, щоранку буде цілувати мене дівчина з Завуялівської полонини.
Через казку я пізнав поезію цих людей.
* * *
Я знову на полонині. Мені треба почути пісню, вслухатися в неї. В найпростішому виконанні моєї знайомої вловлю затаєні ноти, серця пісні діткнуся. Зумію, бо знаю, як вона народилася. Я підготовлений до цього.
А тоді створю свою пісню.
Дівчина зустрічає мене радо. Вона сьогодні не розмовляє загадками. Звуть її Уляною. Наливає в горнятко молока і подає мені. Молоко пахне овечою вовною. Цей запах нагадує мені дитинство. Я ж родом з бойківського підгір'я. Ми з Уляною майже земляки, нам буде легко порозумітися.
Вона розпитує, хто я і звідки. Бачу, як густі брови зводяться від здивування, а потім задоволено розпогіднюються.
— І живете там?
— Ні. Тільки приїжджаю.
Теплий полиск померхнув у очах дівчини, але ненадовго.
— А гуцулки танцюєте? — питає задьористо.
— Трохи танцюю.
її не задовольняє оте "трохи". Трохи — для бідних. Не знаю, яку вона має бідність на увазі. Може, матеріальну, я ж розумію — духовну.
— І пісні наші співаєте?
— В тебе навчуся.
Уляна підводить спідлоба темно-сині бриндуші і лукаво поглядає.
— Ви — вчений?
Не знаю, що відповісти.
— Вчений, — вирішую.
— І я маю десять класів.
Дивуюся. Чому ж тоді вона бринзу б'є на полонині, а не вчиться.
— А хіба ви тут будете за мене?
— Чому — я? Найдеться кому. Невже Уля— ні не хочеться вчитись?
— Хочеться.
— То покинь свою полонину і йди.
— О ні…
Вона обвела поглядом гори і в мрійливій задумі опустилась ліктями на траву й сама до себе прошепотіла:
— Ні… пі… Вчитися, може, й буду, а полонини не покину.
Від цього "ні" в моєму серці пригасло те романтичне піднесення, яким я жив цих кілька днів у горах. Від цього "ні" повіяло патріархальною відсталістю. Я не за те, щоб молоді люди обов'язково покидали батьківське гніздо, але нова, сучасна людина, повинна бути морально готовою розпрощатися з ним.
А Уляна заплітає та розплітає довгу й товсту вужівку-косу, а темно-сині очі — оті весняні бриндуші — заволоклися мрією.
Про що мріє вона? Як розгадати?
* * *
Уляна співає. Співаючи, вона дивиться на мене, та, мабуть, не бачить нічого, крім музикальних образів, створених уявою. Лине пісня за піснею. В Уляни театральна невимушеність, чудовий слух і голос, але це ще не все, чим чарує вона не тільки мене, а й простір полонини, квіти, серед яких сидить, скромно підігнувши ноги, потічок і синій смерековий бір, що притих заслухавшись.
Намагаюся зрозуміти, але попередня розмова і нова думка заважає слухати. Чи доцільно, щоб талант залишився невідомий людям? Адже людина-творець не пташка. Їй замало своєї власної пісні, їй треба слави. Це вірно, це й необхідно. Народ виділяє з-серед себе здібніших людей, які репрезентують його іншим народам, світові.