Найкращий намет
Приїхали!
Що не кажіть, а в таборі було здорово!
Ух, як було в таборі!
Ех, як у таборі було!
А ми з Митьком спершу і їхати не хотіли. У нас на літо свої плани були.
Але виявилося, що вони не співпадають із планами батьків, і ми поїхали у табір.
Тільки-но наш автобус у ворота заїхав, назустріч дядечко біжить, у спортивних штанях і майці.
— Куди? — кричить.— Куди ж ви їх привезли?
— Сюди,— водій йому.— У мене тут усе записано. На п’ятдесят четвертому кілометрі повернути праворуч і лісом іще дванадцять кілометрів.
— Я ж дзвонив у місто, щоб сьогодні не привозили! У нас іще не все готове. Що я з ними робитиму?
— А я звідки знаю? — здвигнув плечима водій.— Я своє зробив — привіз їх. А ви вже робіть що хочете. Не назад же з ними їхати!
— Назад! Назад! Я ж дзвонив у місто, щоб завозили тільки післязавтра.
— Знати нічого не знаю,— каже водій.— Я тут ні при чому. Я привіз, а ви вже далі робіть що хочете. Я ще сьогодні в Житомир маю з’їздити.
— Ну от...— чую за спиною чийсь голос.— Завезли, самі не знають куди, а в них іще не все готове.
Обертаюсь — хлопець сидить, білявий такий, і чемодан на колінах тримає.
— Ти нащо,— питаю,— чемодан на колінах тримаєш?
— А це не чемодан,— він мені.— Це футляр для акордеона.
— А де акордеон?
— Та всередині ж.
— Ух ти! То це ти його аж сюди віз? І грати будеш?
— Буду. Я в музичній школі вчусь. Мені треба кожного дня грати.
— А якби ти на піаніно вчився, то і його сюди потягнув би?
— Не зна-аю... Я на акордеоні граю.
— А чого ж,— Митько встряв.— Він тільки передок відламав би, де клавіші, і грав би собі тут.
— Нічого я не відламував би,— почервонів хлопець і одвернувся.
Так я і не почув, чим розмова нашого водія з тим дядечком закінчилась, але всі почали з автобуса вилазити.
Вилізли й ми з Митьком. Стоїмо — роззираємося. Кругом купи сміття, дошки лежать. Робітники ходять. Пили скрегочуть, сокири цюкають. Фарбою пахне.
— І скажіть же, щоб іще мінімум два дні нікого не присилали! — дядечко у майці водієві кричить.
— А мені що,— водій каже.— Я привіз, а ви вже як знаєте. Не назад же їх забирати.
Він сів у автобус і поїхав. Йому ще сьогодні чогось у Житомир треба було.
А ми лишились: справді, не назад же нам їхати!
Дядечко тоді й каже:
— Привезли-таки! Я ж попереджав...
А потім як закричить:
— Нащо ви туди його тягнете? Хіба воно там має бути? Невже за руку треба водити!
І побіг кудись.
Постояли ми хвилин із десять, аж тут до нас другий дядечко підходить, у спортивному костюмі.
— Здрастуйте, орли! — каже.
Ярослав Стельмах — Провінціалки Ярослав Стельмах — Привіт, Синичко! Ярослав Стельмах — Синій автомобіль Ще 12 творів → "Найкращий намет" (скорочено)"Найкращий намет" (аналіз)Яке "розташування" вибрали для себе мешканці намету номер три під час військової гри? (та інші запитання) Біографія Ярослава Стельмаха
Ми йому, звичайно, відповіли. Хто "здрастуйте" сказав, хто "добрий день", хто іще що.
А він насупився.
— Хіба так,— каже,— молоде покоління відповідати повинно? Ану ще раз! Здрастуйте, піонери!
— Здрастуйте! — вже одностайніше і голосніше гукнули ми.
— Ану, ще раз! Бадьоріше! По-солдатськи! Здрастуйте, піонери!
— Здра-астуйте! — криконули ми всі як один, аж верхівки дерев здригнулися,— і це йому сподобалось.
— Ну от, зовсім інше діло. Давайте знайомитись. Мене звуть Сергієм Анатолійовичем. Я ваш фізкультурний організатор. Перш за все скажу, що вам із табором надзвичайно пощастило.
— Ага, пощастило! — позаду цей акордеоніст шепоче.— Навіть приймати дітей не хотять.
— Та мовчи ти! — я йому.— Дай послухать.
— Табір наш,— продовжував Сергій Анатолійович,— тільки народився. Навіть ще не зовсім народився, бо офіційне відкриття відбудеться лише післязавтра. Але ці дні ми не будемо сидіти склавши руки і чекати милостей від природи, а, поки приїде решта піонерів, активно допоможемо будівникам закінчити всі роботи. Отже, своїми власними руками завершимо благоустрій житлових приміщень і території.
— Ну от,— знову заскиглив акордеоніст.— Замість відпочинку таке нам підсу-унули...
— А ще пощастило тому, що попереду в нас надзвичайно цікавий відпочинок. У нас з вами будуть різні конкурси, змагання, туристські походи, десь за два тижні проведемо військову гру, розучимо нові пісні й співатимемо їх коло піонерського вогнища, купатимемось у річці і навіть займемося самбо під моїм безпосереднім керівництвом.
— А ще що, обов’язково — самбо? — запитав акордеоніст.
— Ні, не обов’язково. У нас є й настільний теніс, і бадмінтон, і шахи. Вибирай, що душа забажає.
— ...Ще кістки переламають, ніженьки повикручують,— чую я поруч шепіт.
— Слухай! Ти замовкнеш нарешті? — не стерпів Митько.— Навіщо тоді було сюди їхати?
— А я й не хотів зовсім. Це все мама. "Їдь,— каже,— Славусику, там тобі із дітками добре буде". А тут...
— То, виходить, тобі з нами погано, га? Погано тобі зі мною? — підступив до нього Митько.
— Та ні...— закліпав той очима.
— А з ним тобі погано? — тицьнув Митько пальцем у мене.
— Я не зна... До-обре...
— Ну й мовчи тоді, поки тобі добре. Ач який: усім він незадоволений!
— Та я ж нічого... Я задоволений...— мовив несміливо Славусик і замовк.
— А тепер,— сказав Сергій Анатолійович,— я вас хочу познайомити із вожатою, Іриною Василівною.— До нас саме підійшла дівчина із пов’язаним круг шиї піонерським галстуком і зошитом у руці.
— Здрастуйте! — посміхнулась вожата.
— Здрастуйте!!! — заволали ми що стало сил, як навчив нас Сергій Анатолійович.
Але Ірині Василівні це не сподобалось. Вона відсахнулася і впустила зошита на землю.
— Це що за дикунство?! — сказала вона.— Хто вас учив так вітатися із старшими?
— Ну, я пішов,— бадьоро, але якось так надто вже швидко мовив Сергій Анатолійович.— А ви тут познайомтеся поки...— І дуже заквапився кудись. Та він же був не винен, що Ірина Василівна не знала, як повинно вітатись молоде покоління.
Потім Ірина Василівна записала всіх у зошит, і виявилося, що приїхало нас двадцять сім чоловік. А потім знову прибіг Сергій Анатолійович і сказав:
-— Ну як, познайомились? А тепер складайте свої речі на одну купу і ходімо готувати вам житлову площу. Це навіть добре, що ви приїхали. Ми самі не впорались би. Одягніть, що в кого є старого, а то можна в трусах і в майках. Тільки не босоніж, бо ще на цвях наступите! — І він повів нас показувати табір.
Виявилося, що старші загони спатимуть у справжніх військових наметах,— так сказав Сергій Анатолійович. Підлога в них і борти — десь так на півметра заввишки — дерев’яні, посередині стовп, а на ньому вже розіпнуто брезент. Всередині стоятимуть ліжка. А молодші загони спатимуть у будиночках.
Спершу ми носили на ті дерев’яні помости ліжка і розставляли їх. А потім взялись і до наметів. За якихось дві години всі дев’ять наметів нашого загону було розіпнуто і на кожному виведено цифру.
Нам із Митьком і Славком дістався намет номер три. Що то був за намет! Весь зелений,— правда, і всі інші теж були зелені,— із двома віконцями — на кожному сітка від комарів і кожне за бажанням можна було запинати на випадок дощу, снігу чи іншого стихійного лиха. Якийсь час ми з Митьком вправлялися — хто швидше запне віконце. Сім разів швидше запнув Митько, а вісім — я. Коли ми вирішили спробувати іще по три вирішальних разочки, прибіг Сергій Анатолійович і сказав, щоб ми не псували державне майно, а йшли розвантажувати машину з дошками.
Там робота вже кипіла. Хто стояв у кузові й подавав дошки, хто приймав їх унизу, а хто ніс до будиночків. Сергій Анатолійович теж носив. Він один брав стільки дощок, що ми й утрьох не підняли б! Ми з Митьком спершу полізли на машину, але хлопці в кузові сказали, що їм і без нас тісно, і ми злізли. Тоді Митько побачив, що водія десь немає, а Сергій Анатолійович поніс дошки, і запропонував:
— Так розвантажувати нецікаво! Давайте по сигналу! Я бібікну — ви візьмете дошку, бібікну вдруге — опустите донизу. У кожному ділі потрібна організація.
Просто здорово придумав! Робота закипіла іще дружніше. Митько бібікав, аж вхекався. Що вже казати про тих, хто розвантажував. Але, коли дощок у кузові лишалося вже зовсім мало, звідкись прибіг шофер і закричав:
— Ану, вилазь зараз же! Я тобі покажу — акумулятор розряджати! Іграшку знайшов!
І ми з Митьком вилізли з кабіни.
Після цього робота вже так не кипіла, бо не було ніякої організації. Тоді Митько каже:
— Знаєш, там у кабіні ключі лишились.
— Ти краще не чіпай,— остеріг я його.
Але він не послухався.
— Я тільки разочок стартером диркну. Ти стань на підніжку — будеш дивитися, щоб шофер ззаду не підійшов, а то знову галас здійме.
Я й став. Митько ключ повернув, а машина, виявляється, на швидкості була та як рвоне вперед! І якраз на Сергія Анатолійовича — він саме йшов показувати, куди решту дощок носити. Іде собі, посміхається, горя не знає, а тут машина на нього. Сергій Анатолійович злякався — ще б пак! Ледве встиг відскочити.
Митько стартер вимкнув,— здогадався нарешті,— а Сергій Анатолійович як почав:
— Що це ви собі дозволяєте?! Я не для того сюди приїхав, щоб на мене машиною наїжджали, а для того, щоб зарядку з дітьми робити і піднімати ваш фізкультурний рівень!
Прибіг начальник табору.
— Це чиї діти? З якого загону?
Прибігла й Ірина Василівна.
— Мої діти!
Прибіг і шофер.
— Гнати,— кричить,— таких дітей втришия з піонерського табору!
А Ірина Василівна:
— Ви краще ключі не залишайте в машині! Це вам діти, а не пенсіонери! Ще добре, що машину не розбили та наш Сергій Анатолійович живий лишився.
А Сергій Анатолійович:
— От іменно! — каже.— От іменно!
— Зараз же їх назад у місто відвезете! — начальник табору каже.— Поки вони тут усе не потрощили.
— Щоб я їх до себе в машину посадив? — шофер йому.— Та ніколи в житті,— каже,— більше у ваш табір не поїду. їм іще "спасибі" кажи, що машина ціла!
— І дзвонив же я у місто! — начальник табору бідкається.— Так на тобі — привезли.
Так нас шофер і не взяв. Може, йому теж у Житомир треба було?
Після того нас із Митьком поставили на безпечну роботу. Ми брали на складі матраци, розносили їх по наметах і розкладали на ліжка. Спершу ми засумували од такого доручення, але Ірина Василівна сказала:
— Це теж корисна робота. Спробуй-но поспи без матраца, на металевій сітці! Ви, можна сказати, забезпечуєте весь табір зручним сном, і за це вам тільки "спасибі" скажуть.
Але забезпечувати весь табір зручним сном виявилося дуже клопіткою роботою, бо взяти в оберемок більше ніж по одному матрацу ми не могли, і доводилося весь час бігати між складом і наметами. Тоді Митько придумав класти на один розгорнутий матрац два згорнутих і нижній брати за краї — я спереду, а Митько ззаду.