Дзвін
Степан Васильченко
Раз, а інколи й двічі на рік прибувала до нас десь із-під Миргорода наша тітка, материна сестра, Ганна. 3 нею приїздив і хто-небудь із її дітей — або син, що звали Хомою, або котра-небудь дочка — Наталка чи Галя. Це були веселі гості, і ми, діти, раділи їм, як святові. Особливо уподобали ми Наталку, росляву гарну дівку, таку привітну та балакучу. Як увійде, було, в хату та стане говорити, то ніби аж у хаті повидніє.
Забігла ж ото вона до нас в неділю, пожартувала з дідом, зо мною, малим, "журавля" танцювала, всім розповіла про якогось голодного Макара, що виїдав за раз мірку картоплі, нагомоніла повну хату, знялась, кудись інше побігла.
Почали говорити про неї.
— Ну й дівчина — правдива Наталка Полтавка,— казав сусід наш Улас, що був на той час у нашій хаті,— як скаже, та ще й прикаже, то й нехотя повеселієш.
— Це, мабуть, та дівчина,— додає наш дід,— що про неї в пісні співають:
Як заговорить, як у дзвін задзвонить.
А як засміється,— Дунай розіллється.
Один так скаже, другий інакше — всі Наталку хвалять.
Я тоді сидів під лавою, у цяцьки грався.
Сиджу собі та й думаю: "А давай і я задзвоню, як у дзвін, чи не похвалять і мене",— та й почав язиком видзвонювати:
Бом-дзелень...
Штани драні, полатані,
Бом-дзелень...
Дзвоню та й дзвоню, а нащо — ніхто й не допитується.
Коли ось мама як не гримне на мене сердито:
— Чуєш ти, дзвонарю, не деренчи, як битий глек, а то по губах заробиш!
Я змовк. І так мені стало шкода, мало не заплакав. "Бач,— думаю,— яка правда на світі: коли Наталка дзвонила — її хвалять, а як я — то ще й губи мені натіпати хочуть".
Про вірш
Світле напівгумористичне оповідання про дитяче прагнення визнання, магію живого народного слова й кумедне зіткнення дитячої безпосередності з дорослим побутовим прагматизмом.
Історія
Оповідання постало в період активної роботи Степана Васильченка над циклом творів про світ дитинства («Мужицький ангел», «Присок», «Басурмен»), що публікувалися в тогочасних часописах «Рада» та «Рідний край».
Маючи багаторічний досвід народного вчителювання на Київщині та Полтавщині, Васильченко досконало розумів психологію дитини селянського середовища, тонко фіксуючи особливості її соціалізації крізь призму народної сміхової культури та традиційного родинного укладу.
Форма
Твір являє собою жанрово завершений гумористично-психологічний образок (штрих із дитинства), розгорнутий від імені дитини-оповідача, що згадує давній епізод сімейного життя.
Композиція будується за класичною тричленною структурою: яскрава експозиція (приїзд галасливих миргородських родичів і вихваляння Наталки), динамічна кульмінація (наслідування дитиною церковного дзвону з-під лави) та комічно-повчальний фінал із колоритною материнською реплікою.
Як читати
У творі тонко розкрито феномен зародження творчого наслідування: почувши фольклорне прислів'я («Як заговорить, як у дзвін задзвонить»), хлопчик сприймає метафору буквально й наївно намагається заслужити схвалення дорослих звуконаслідувальним каламбуром («Бом-дзелень... Штани драні, полатані...»).
Образ Наталки — уособлення вітальної полтавської жіночої вдачі, щедрої на гумор, пісню й говірку, чия поява «освітлює» звичний сутінок селянської хати. Вона стає естетичним камертоном, який провокує в дитячій свідомості прагнення до самовираження та публічного успіху.
Материнська реакція («не деренчи, як битий глек») миттєво повертає фантазію малого мрійника в рамки дисципліни селянської ієрархії. Контраст між магічним чистим дзвоном і глухим деренчанням битого глека створює м'який лірико-іронічний підтекст про перші наївні спроби людини знайти свій голос у світі.
Теми: психологія дитинства · родинні звичаї · народний гумор · дитяча наївність · сила слова · побут українського села