Чого мені тяжко, чого мені нудно,
Чого серце плаче, ридає, кричить,
Мов дитя голодне? Серце моє трудне,
Чого ти бажаєш, що в тебе болить?
Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?
Засни, моє серце, навіки засни,
Невкрите, розбите,— а люд навісний
Нехай скаженіє… Закрий, серце, очі.
13 ноября 1844,
СПБ
Експресивна елегійна мініатюра про незбагненний душевний тягар, тугу за молодістю та передчуття прийдешніх життєвих випробувань і самотності.
Написано в Петербурзі в листопаді 1844 року. Твір відображає кризовий стан поета напередодні від'їзду з імперської столиці в Україну.
Шевченко гостро відчував невідповідність між зовнішніми успіхами художника й глибокою тривогою за долю власного народу та своє покликання.
Увійшов до альбому автографів 1844–1845 років, ставши одним із найвідоміших шедеврів інтимно-філософської лірики митця.
Лаконічна восьмирядкова строфа; перехресне римування, чотиристопний ямб із драматичними паузами та риторичними питаннями.
Психологічний паралелізм: вітер, що виє за вікном, зливається зі стогоном змученого людського серця.
Питання «Чого мені тяжко, чого мені нудно?» залишається без простої відповіді, бо цей сум має екзистенційну природу — це туга генія, замкненого в клітці несправедливого світу.
Серце постає як самостійний суб'єкт переживань: воно скиглить, плаче й рветься на волю, немов поранене пташеня.
Ця мініатюра фіксує переломний момент переходу поета від юнацької романтики до зрілої трагічної мудрості людини, яка бачить майбутнє лихо.
Теми: екзистенційна тривога · душевний біль · самотність поета · елегійна мініатюра · передчуття долі