Чи не покинуть нам, небого

Тарас Шевченко

Чи не покинуть нам, небого,
Моя сусідонько убога,
Вірші нікчемні віршувать
Та заходиться риштувать
Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до бога,
Почимчикуєм спочивать.
Втомилися, і підтоптались,
І розуму таки набрались,
То й буде з нас! Ходімо спать,
Ходімо в хату спочивать…
Весела хата, щоб ти знала!..
Ой не йдімо, не ходімо,
Рано, друже, рано —
Походимо, посидимо —
На сей світ поглянем…
Поглянемо, моя доле…
Бач, який широкий,
Та високий, та веселий,
Ясний та глибокий…
Походимо ж, моя зоре…
Зійдемо на гору,
Спочинемо, а тим часом
Твої сестри-зорі,
Безвічнії, попід небом
Попливуть, засяють.
Підождемо ж, моя сестро,
Дружино святая!
Та нескверними устами
Помолимось богу,
Та й рушимо тихесенько
В далеку дорогу —
Над Летою бездонною
Та каламутною.
Благослови мене, друже,
Славою святою.

14 февраля

А поки те, та се, та оне…
Ходімо просто-навпростець
До Ескулапа на ралець
Чи не одурить він Харона
І Парку-пряху?.. І тойді,
Поки б химерив мудрий дід,
Творили б, лежа, епопею,
Парили б скрізь понад землею,
Та все б гекзаметри плели,
Та на горище б однесли
Мишам на снідання. А потім
Співали б прозу, та по нотах,
А не як-небудь… Друже мій,
О мій сопутниче святий!
Поки огонь не захолонув,
Ходімо лучче до Харона —
Через Лету бездонную
Та каламутную
Перепливем, перенесем
І Славу святую —
Молодую, безвічную.
Або цур їй, друже,
І без неї обійдуся —
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким,
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.
Дніпро, Україну згадаєм,
Веселі селища в гаях,
Могили-гори на степах —
І веселенько заспіваєм…

15 февраля [1861, С.-Петербург]

Про вірш

Передсмертний лебединий спів Кобзаря — прощання з вірною Музою та підготовка до переходу у вічність над тихими водами Стіксу, овіяний неземним спокоєм і творчою гідністю.

Історія

Останній вірш Тараса Шевченка, написаний 14–15 лютого 1861 року в його майстерні в Академії мистецтв у Петербурзі, за десять днів до смерті.

Автограф записаний слабкою рукою на звороті гравірувального офорта; поет уже майже не міг підводитися з ліжка від задухи й водянки, повністю усвідомлюючи неминучість кончини.

Форма

Чотиристопний ямб найвищої трагедійної простоти, у якому класичні античні міфологеми (Стікс, Харон) зливаються з українськими фольклорними голосіннями.

Спокійна, задушевна діалогічна інтонація розмови з Музою як з найближчою супутницею всього життя.

Як читати

Поет звертається до Музи — «моєї сусідоньки вбогої» — із зворушливою пропозицією облишити «вірші нікчемні віршувать» і збиратися в далеку останню дорогу через Лету й Стікс.

Шевченко позбавлений страху смерті: він приймає перехід у вічність із гідністю мудреця, дбаючи лише про те, щоб його слово продовжувало жити над Дніпром.

Фінал твору променіє тихою надією: поет вірить, що Муза не покине його й по той бік буття, витаючи над рідними могилами та берегами України.

Теми: останній вірш · прощання з Музою · перехід у вічність · античні символи Стіксу · безсмертя поетичного слова

Усі поети