Г. 3.

Тарас Шевченко

Немає гірше, як в неволі
Про волю згадувать. А я
Про тебе, воленько моя,
Оце нагадую. Ніколи
Ти не здавалася мені
Такою гарно-молодою
І прехорошою такою
Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!
Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,
Хоч усміхнися з-за ….

І ти, моя єдиная,
Встаєш із-за моря,
З-за туману, слухняная
Рожевая зоре!
І ти, моя єдиная,
Ведеш за собою
Літа мої молодії,
І передо мною
Ніби море заступають
Широкії села
З вишневими садочками
І люде веселі.
І ті люде, і село те,
Де колись, мов брата,
Привітали мене. Мати!
Старесенька мати!
Чи збираються ще й досі
Веселії гості
Погуляти у старої,
Погуляти просто,
По-давньому, по-старому,
Од світу до світу?
А ви, мої молодії
Чорнявії діти,
Веселії дівчаточка,
І досі в старої
Танцюєте? А ти, доле!
А ти, мій покою!
Моє свято чорнобриве,
І досі меж ними
Тихо, пишно походжаєш?
І тими очима,
Аж чорними — голубими,
І досі чаруєш
Людські душі? Чи ще и досі
Дивуються всує
На стан гнучий? Свято моє!
Єдинеє свято!
Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата
Й защебечуть по своєму
Доброму звичаю,
Може, й мене ненароком
Діточки згадають.
Може, яка і про мене
Скаже яке лихо.
Усміхнися, моє серце,
Тихесенько-тихо,
Щоб ніхто і не побачив…
Та й більше нічого.
А я, доленько, в неволі
Помолюся богу.

Друга половина 1848, Косарал

Про вірш

Щемливий інтимно-елегійний шедевр, присвячений Ганні Закревській, у якому спогад про кохані очі стає єдиним променем світла в казарменому мороці.

Історія

Написано на острові Косарал 1848 року; присвячено Ганні Іванівні Закревській («Г. З.»), дружині полковника Платона Закревського з Березової Рудки, у яку поет був палко закоханий у 1843 році.

Перебуваючи в бруді й жорстокості армійського заслання, Шевченко повертається пам'яттю до найніжнішого почуття свого життя.

Форма

Чотиристопний ямб із чергуванням жіночих і чоловічих рим; мелодика вірша вирізняється надзвичайною плавністю та романсовою наспівністю.

Композиція будується на антитезі: жорстоке сьогодення («Немає гірше, як в неволі...») проти осяйного спогаду про милу.

Як читати

Любов постає у творі рятівною силою, яка долає простір каторги й повертає бранцеві людську сутність і здатність молитися.

Образ карих очей і тихої посмішки коханої набуває сакрального виміру, виступаючи іконою втраченого земного раю.

Поет усвідомлює неможливість щастя, проте благословляє саму згадку про це кохання, вважаючи його найдорожчим даром небес.

Теми: інтимна лірика · Ганна Закревська · світлий спогад у неволі · рятівна сила кохання · недосяжне щастя

Усі поети