Гамалія (друга редакція)

Тарас Шевченко

“Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі
Із нашої України!
Чи там раду радять, як на турка стати,
Не чуємо на чужині.
Ой повій, повій, вітре, через море
Та з Великого Лугу,
Суши наші сльози, заглуши кайдани,
Розвій нашу тугу.
Ой заграй, заграй, синесеньке море,
Та під тими байдаками,
Що пливуть козаки, тілько мріють шапки,
Та на сей бік за нами.
Ой боже наш, боже, хоч і не за нами,
Неси ти їх з України:
Почуємо славу, козацькую славу,
Почуємо та й загинем”.

Отак у Скутарі козаки співали;
Співали, сердеги, а сльози лились;
Лилися козацькі, тугу домовляли.
Босфор аж затрясся, бо зроду не чув
Козацького плачу; застогнав широкий,
І шкурою, сірий бугай, стрепенув,
І хвилю, ревучи, далеко-далеко
У синєє море на ребрах послав.
І море ревнуло Босфорову мову,
У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові
Тую журбу-мову на хвилі подав.
Зареготався дід наш дужий,
Аж піна з уса потекла.
“Чи спиш, чи чуєш, брате Луже?
Хортице! сестро?”
Загула
Хортиця з Лугом: “Чую! чую!”
І Дніпр укрили байдаки,
І заспівали козаки:

“У туркені, по тім боці,
Хата на помості.
Гай, гай! море, грай,
Реви, скелі ламай!
Поїдемо в гості.
До вашої мості
У туркені у кишені
Таляри-дукати.
Не кишені трусить,
Не дукати личить —
Будемо гуляти
Братів визволяти.

У туркені яничари
І баша на лаві.
Гой-ги, вороги!
Ми не маєм ваги!
Наша воля й слава!”

Пливуть собі співаючи,
Море вітер чує;
Попереду Гамалія
Байдаком керує.
Гамалію, серце мліє:
Сказилося море.
“Нехай казиться”, — й сховались
За хвилі — за гори.

Дрімає в гаремі — в садах Візантія,
І Скутар дрімає; Босфор клекотить,
Неначе скажений, то стогне, то виє:
Йому Візантію хочеться збудить.
“Не буди, Босфоре: буде тобі горе,
Твої білі ребра піском занесу,
У мул поховаю! — реве синє море. —
Хіба ти не бачиш, яких я несу
Гостей до султана?”
Так море спиняло
(Любило завзятих усатих слав’ян).
Босфор схаменувся. Туркеня дрімала,
Дрімав у гаремі ледачий султан.
Тілько у Скутарі, в тюрмі, не дрімають
Козаки сердеги. Чого вони ждуть?
По-своєму бога в кайданах благають,
А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

“О милий боже України!
Не дай пропасти на чужині,
В неволі вольним козакам!
І сором тут, і сором там
Вставать з чужої домовини,
На суд твій праведний прийти,
В залізах руки принести
І перед всіми у кайданах
Стать козакові…” — “Ріж і бий!
Мордуй невіру-бусурмана!” —
Кричать за муром. Хто такий?
Гамалію, серце мліє:
Скутар скаженіє!
“Нехай сказиться” — з твердині
Кричить Гамалія.

Реве гарматами Скутара,
Ревуть, лютують вороги;
Козацтво преться без ваги —
І покотились яничари.
Гамалія по Скутарі —
По пеклу гуляє,
Сам кайдани розбиває,
Братів визволяє.
“Вилітайте, сірі птахи,
На базар до паю!”
Стрепенулись соколята,
Бо давно не чули
Хрещеної тії мови.
І ніч стрепенулась:
Не бачила стара мати
Козацької плати.
Не лякайся, подивися
На бенкет козачий.
Темно всюди, мов у будень,
А свято чимале.
Не злодії з Гамалієм
Їдять нишком сало
Без шашлика. “Засвітимо!”
До самої хмари
З щоглистими кораблями
Палає Скутара.
Візантія пробуркалась,
Витріщила очі,
Переплива на помогу,
Зубами скрегоче.

Реве, лютує Візантія,
Руками берег достає;
Достала, зикнула, встає…
І на списах в крові німіє.
Скутар, мов пекло те, палає;
Через базари кров тече,
Босфор широкий доливає.
Неначе птахи чорні в гаї,
Козацтво сміливо літає.
Ніхто на світі не втече;
Огонь запеклих не пече.
Руйнують мури, срібло, злото
Несуть шапками козаки
І насипають байдаки.
Горить Скутар, стиха робота,
І хлопці сходяться; зійшлись,
Люльки з пожару закурили,
На байдаки — та й поплили,
Рвучи червоні гори-хвилі.
Пливуть собі, ніби з дому,
Так буцім гуляють,
Та, звичайне запорожці,
Пливучи співають:

“Наш отаман Гамалія,
Отаман завзятий:
Забрав хлопців та й поїхав
По морю гуляти,
По морю гуляти,
Слави добувати,
Із турецької неволі
Братів визволяти.
Ой приїхав Гамалія
Аж у ту Скутару,
Сидять брати-запорожці,
Дожидають кари.
Ой як крикнув Гамалія:
«Брати, будем жити,
Будем жити, вино пити,
Яничара бити,
А курені килимами,
Оксамитом крити!”
Вилітали запорожці
На лан жито жати;
Жито жали, в копи клали,
Гуртом заспівали:
“Слава тобі, Гамаліє,
На ввесь світ великий,
На ввесь світ великий,
На всю Україну,
Що не дав ти товариству
Згинуть на чужині!”

Пливуть собі, а із-за хвилі
Сонце хвилю червонить;
Перед ними море миле
Гомонить і клекотить.
“Гамалію, вітер віє,
Ось-ось наше море!..”
І сховалися за хвилі —
Неначе за гори.

Жовтень — перша половина листопада 1842

Про вірш

Епічна героїчна поема про морський лицарський похід запорозьких козаків до Царгорода задля визволення з турецької неволі братів-бранців.

Історія

Поема «Гамалія» була вперше надрукована окремою книжечкою в Петербурзі 1844 року. Друга редакція формувалася поетом у ході підготовки наступних видань «Кобзаря», зокрема видання Платона Симиренка 1860 року.

Шевченко прагнув максимально увиразнити образ отамана Гамалії — збірного лицарського типу відважного запорозького керманича, здатного на безстрашний виклик усій Османській імперії.

Твір постав на хвилі романтичного захоплення морськими походами козаків через буремне Чорне море на чайках, оспіваними у думах про Самійла Кішку та народних піснях.

Форма

Поліметрична будова поеми майстерно передає рух морських хвиль, скрип весел, тихий відчай в'язнів у скуркутній ямі та шаленство нічного штурму Скутарі.

Використано багатство народнопоетичної тропіки: паралелізми, тавтологічні повтори («вітер виє, хвиля грає»), коломийкові й думові розміри, що змінюються класичним силабо-тонічним ямбом.

Як читати

Головний пафос «Гамалії» — дієва солідарність і незламна вірність козацькому побратимству: козаки вирушають у смертельний вир Чорного моря не заради здобичі, а щоб «визволити братів із тяжкої кормиги».

Контраст між похмурою темницею Скутарі, де гинуть безневинні бранці, та сліпучим вогнем палаючого палацу паші стверджує невідворотність покарання тиранії.

Гамалія уособлює волю й незламність українського народу, перетворюючи козацький порив на монументальний гімн морській лицарській доблесті.

Теми: морський похід запорожців · отаман Гамалія · визволення з турецької неволі · козацьке побратимство · лицарська честь · стихія Чорного моря

Усі поети