І багата я,
І вродлива я,
Та не маю собі пари,
Безталанна я.
Тяжко, тяжко в світі жить
І нікого не любить,
Оксамитові жупани
Одинокій носить.
Полюбилась би я,
Одружилась би я
З чорнобривим сиротою,
Та не воля моя!
Батько, мати не сплять,
На сторожі стоять,
Не пускають саму мене
У садочок гулять.
А хоч пустять, то з ним,
З препоганим старим,
З моїм нелюбом багатим,
З моїм ворогом злим!
Друга половина 1848, Косарал
Драматичний дівочий монолог про марність матеріального достатку та зовнішньої вроди за відсутності кохання й щирої пари.
Написано на Косаралі в другій половині 1848 року під час вивчення й поетичної обробки мотивів української родинно-побутової лірики.
У традиційному українському селі багатство нерідко ставало на заваді щасливому шлюбу через розрахунок батьків або заздрість громади.
Коломийковий вірш із суміжним і перехресним римуванням; форма монологу-нарікання на лиху долю.
Виразне вживання контрастних конструкцій («і багата я, і вродлива я, та не маю пари...»).
Твір порушує класичну тему українського фольклору — безталання вродливої та багатої дівчини, якій золото не замінить тепла рідної душі.
Психологічний акцент переноситься на відчуття екзистенційної порожнечі серед матеріального благополуччя.
Шевченко майстерно показує, що найвищою цінністю в народній етиці завжди залишається взаємне щире почуття, а не статки.
Теми: родинно-побутова лірика · дівоче безталання · марність багатства · туга за коханням · самотність серед достатку