І широкую долину,
І високую могилу,
І вечернюю годину,
І що снилось-говорилось,
Не забуду я.
Та що з того? Не побрались,
Розійшлися, мов не знались.
А тим часом дорогії
Літа тії молодії
Марне пронеслись.
Помарніли ми обоє —
Я в неволі, ти вдовою,
Не живем, а тілько ходим
Та згадуєм тії годи,
Як жили колись.
Друга половина 1848, Косарал
Ностальгійна картина вечірнього українського краєвиду з долиною, козацькою могилою та тугою за рідним краєм серед аральських пісків.
Написано в другій половині 1848 року під час Косаральської зимівлі. Навколишній суворий пейзаж Аралу загострював у поета тугу за живою природою України.
Шевченко згадує простори рідного Подніпров'я, заносячи до захалявної книжечки один за одним образи-символи Батьківщини.
Могила й долина були для поета невіддільними елементами національного ландшафту та пам'яті.
Коломийковий вірш із кільцевим анафоричним нанизуванням сполучника «і» («І широкую долину, і високую могилу...»).
Співуча, плавна мелодика, наближена до протяжної вечірньої народної пісні.
Кожен рядок твору викликає в уяві чіткий просторовий образ: розлога долина, високий курган, вечірня зоря, тополя та дівчина, що виглядає милого.
Козацька могила постає не просто пагорбом, а сакральним осередком родинного й історичного буття, місцем пам'яті й любові.
Ця мініатюра є зразком найтоншого імпресіоністичного пейзажу в шевченківській поезії, де природа зливається з душевним щемом вигнанця.
Теми: український краєвид · козацька могила · вечірня година · ностальгія за Батьківщиною · дівчина і долина