Іржавець

Тарас Шевченко

Наробили колись шведи
Великої слави,
Утікали з Мазепою
В Бендери з Полтави,
А за ними й Гордієнко…
Нарадила мати,
Як пшениченьку пожати,
Полтаву достати.
Ой пожали б, якби були
Одностайне стали
Та з фастовським полковником
Гетьмана єднали.
Не стриміли б списи в стрісі
У Петра у свата
Не втікали б із Хортиці
Славні небожата,
Не спиняв би їх прилуцький
Полковник поганий…
Не плакала б матер божа
В Криму за Украйну.
Як мандрували день і ніч,
Як покидали запорожці
Великий Луг і матір Січ,
Взяли з собою матер божу,
А більш нічого не взяли,
І в Крим до хана понесли
На нове горе-Запорожжя.

Заступила чорна хмара
Та білую хмару.
Опанував запорожцем
Поганий татарин.
Хоч позволив хан на пісках
Новим кошем стати,
Та заказав запорожцям
Церкву будувати.
У наметі поставили
Образ пресвятої
І крадькома молилися…

Боже мій з тобою!
Мій краю прекрасний, розкішний, багатий!
Хто тебе не мучив? Якби розказать
Про якого-небудь одного магната
Історію-правду, то перелякать
Саме б пекло можна. А Данта старого
Полупанком нашим можна здивувать.
І все то те лихо, все, кажуть, од бога!
Чи вже ж йому любо людей мордувать?
А надто сердешну мою Україну.
Що вона зробила? За що вона гине?
За що її діти в кайданах мовчать?

Розказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття…
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали,—
Про все розказали.
Що ж діялось по шведчині!
То й вони злякались!
Оніміли з переляку,
Сліпі небораки.
Отак її воєводи,
Петрові собаки,
Рвали, гризли… І здалека
Запорожці чули,
Як дзвонили у Глухові,
З гармати ревнули.
Як погнали на болото
Город будувати.
Як плакала за дітками
Старенькая мати.
Як діточки на Орелі
Лінію копали
І як у тій Фінляндії
В снігу пропадали.
Чули, чули запорожці
З далекого Криму,
Що конає Гетьманщина,
Неповинне гине.
Чули, чули небожата,
Чули, та мовчали.
Бо й їм добре на чужині
Мурзи завдавали.
Мордувались сіромахи,
Плакали, і з ними
Заплакала матер божа
Сльозами святими.
Заплакала милосерда,
Неначе за сином.
І бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці,
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовний
Образ пресвятої.
Поставили в Іржавиці
В мурованім храмі.
Отам вона й досі плаче
Та за козаками.

Друга половина 1847, Орська кріпость

Про вірш

Історична балада про Полтавську катастрофу 1709 року, трагедію мазепинців та чудотворну ікону Іржавецької Богоматері, що плакала за втраченою волею України.

Історія

Створено в Орській фортеці 1847 року на основі глибоких роздумів поета про переломні моменти української історії та поразку гетьмана Івана Мазепи під Полтавою.

Шевченко спирався на літописні відомості та народні перекази про Іржавецьку чудотворну ікону Божої Матері, яку козаки перенесли з Прилуччини на Запорозьку Січ, а після зруйнування Січі — до Олешок.

Форма

Коломийковий розмір (14-складник, розбитий на коломийкові колони) у поєднанні з традиційними фольклорними речитативами створює епічне звучання народної думи.

Композиція поєднує батальний епос, церковний плач та гостру публіцистичну коду про фатальний національний розбрат.

Як читати

Твір реабілітує гетьмана Мазепу та кошового Костя Гордієнка, які постають оборонцями суверенітету України проти московського царя Петра I.

Плач Богородиці над долею козацтва інтерпретується як вияв Божого суду над внутрішнім розбратом українців: «Якби то ти, Богдане п'яний, тепер на Переяслав глянув!..».

Шевченко проводить пряму лінію від втрати державності у XVIII столітті до кріпосницької неволі XIX віку, закликаючи до осмислення уроків історії.

Теми: Мазепа і Полтавська битва · історична трагедія · Іржавецька Богородиця · національний розбрат · критика Переяславської ради

Усі поети