Хоча лежачого й не б’ють,
То і полежать не дають
Ледачому. Тебе ж, о Cуко!
І ми самі, і наші внуки,
І миром люди прокленуть!
Не прокленуть, а тілько плюнуть
На тих оддоєних щенят,
Що ти щепила. Муко! Муко!
О скорб моя, моя печаль!
Чи ти минеш коли? Чи псами
Царі з міністрами-рабами
Тебе, о люту, зацькують!
Не зацькують. А люде тихо,
Без всякого лихого лиха
Царя до ката поведуть.
20 октября [1860, С.-Петербург]
Убивча політична інвектива проти імперської системи та її коронованих деспотів, де автор таврує сваволю самодержавства, що не дає спокою навіть виснаженому народові.
Написано 20 жовтня 1860 року в Петербурзі. Вірш є прямим сатиричним викликом царській поліції та реакційним колам імперії.
Шевченко, попри фізичну слабкість і постійний нагляд шпигунів Третього відділу, демонстративно не збирався пом'якшувати своє перо перед вінценосними катами.
Чотиристопний ямб із надзвичайно густою народною фразеологією, афористичними прислів'ями та різкими сатиричними зворотами.
Текст звучить як пряма вулична промова або карбований памфлетний вирок.
Поет починає з гіркого парадоксу народної мудрості: «Хоча лежачого й не б’ють, то і полежать не дають ледачому», показуючи тотальний пресинг царщини над безправною людиною.
Образи вінценосних катів десакралізуються до рівня гидких істот, які заслуговують лише на всенародне презирство й прокляття прийдешніх поколінь.
Шевченко утверджує безкомпромісну позицію: із тиранами не може бути жодного примирення чи прощення ні за життя, ні після смерті.
Теми: політична інвектива · ненависть до деспотії · народна мудрість і сатира · безкомпромісність митця · суд історії