Колись дурною головою
Я думав: «Горенько зо мною!
Як доведеться в світі жить?
Людей і господа хвалить?
В багні колодою гнилою
Валятись, старітися, гнить.
Умерти й сліду не покинуть
На обікраденій землі…
О горе! горенько мені!
І де я в світі заховаюсь?
Щодень пілати розпинають,
Морозять, шкварять на огні!»
21 іюля [1859], Черкаси
Самокритичний роздум поета над юнацькими помилками та ілюзіями щодо земного багатства й кар'єри, увінчаний усвідомленням того, що найвищим скарбом є чисте серце й вірність рідному слову.
Написано під час подорожі в Україну влітку 1859 року (ймовірно, у Черкасах або Києві після короткочасного арешту царською поліцією).
Зіткнення з рідними реаліями змусило митця переоцінити прожиті роки, згадати свої ранні мрії та звірити їх із суворою життєвою правдою.
Чотиристопний хорей у поєднанні з ямбічними зсувами, що передають динамічний внутрішній монолог-переосмислення.
Розмовний лад наближає вірш до відвертої сповіді перед самим собою без фальшивої пози.
Автор іронізує над власними давніми романтичними блуканнями, коли здавалося, що слава й матеріальний добробут можуть задовольнити душу людини.
У життєвих випробуваннях заслання та в'язниць усе несправжнє відпало, залишивши лише сутнісне — відповідальність перед Богом і своїм поневоленим народом.
Вірш стверджує стоїчний спокій зрілого майстра, який знайшов моральну рівновагу в служінні ідеалам правди й добра.
Теми: самопізнання та сповідь · переоцінка цінностей · відкинуті ілюзії · духовна зрілість · стійкість перед ударами долі