Кума моя і я
В Петрополіськім лабіринті
Блукали ми — і тьма, і тьма…
«Ходімо, куме, в піраміду,
Засвітим світоч». І зайшли,
Єлей і миро принесли.
І чепурненький жрець Ізіди,
Чорнявенький і кавалер,
Скромненько длань свою простер,
І хор по манію лакея,
Чи то жерця: «Во Іудеї
Бисть цар Саул». Потім хор
Ревнув з Бортнянського. «О скорбь,
О скорбь моя! О скорбь велика!»
[Друга половина вересня — грудень 1860, С.-Петербург]
Жартівливо-іронічний автобіографічний спогад про дружні блукання холодним Петербургом і щирі розмови, які рятували душу від міської суєти й самотності.
Написано в грудні 1860 року в Петербурзі. Присвячено дружнім взаєминам із близькою знайомою поета (кумою), яка навідувала його в майстерні.
Шевченко часто шукав порятунку від задушливої атмосфери імперської бюрократії в щирих бесідах із земляками, перетворюючи буденні прогулянки на привід для доброзичливого гумору.
Вільний ямб із розмовною невимушеністю, гумористичними акцентами та невибагливим римуванням.
Жива міська замальовка, що поєднує реалістичні деталі з добродушною автоіронією.
«Петрополіський лабіринт» постає як символ холодного, відчуженого простору кам'яного гіганта-Петербурга, де легко загубитися простій людині.
Протиотрутою цьому холоду виступає щира українська дружба, тепла бесіда й взаємна підтримка двох земляків.
Поет змальовує зворушливі побутові дрібниці, показуючи живого, людяного Шевченка, який понад усе цінував тепло невимушеного спілкування.
Теми: дружба і земляцтво · петербурзький побут · добродушний гумор · лабіринти чужини · людська щирість