Лічу в неволі дні і ночі

Тарас Шевченко

Лічу в неволі дні і ночі,
І лік забуваю.
О господи, як то тяжко
Тії дні минають.
А літа пливуть меж ними,
Пливуть собі стиха,
Забирають за собою
І добро і лихо!
Забирають, не вертають
Ніколи нічого!
І не благай, бо пропаде
Молитва за богом.
І четвертий рік минає
Тихенько, поволі,
І четверту начинаю
Книжечку в неволі
Мережати,— змережаю
Кров’ю та сльозами
Моє горе на чужині,
Бо горе словами
Не розкажеться нікому
Ніколи, ніколи,
Нігде на світі! Нема слов
В далекій неволі!
Немає слов, немає сльоз,
Немає нічого.
Нема навіть кругом тебе
Великого бога!
Нема на що подивитись,
З ким поговорити.
Жить не хочеться на світі,
А сам мусиш жити.
Мушу, мушу, а для чого?
Щоб не губить душу?
Не варт вона того жалю…
Ось для чого мушу
Жить на світі, волочити
В неволі кайдани!
Може, ще я подивлюся
На мою Украйну…
Може, ще я поділюся
Словами-сльозами
З дібровами зеленими!
З темними лугами!
Бо немає в мене роду
На всій Україні,
Та все-таки не ті люде,
Що на цій чужині!
Гуляв би я понад Дніпром
По веселих селах
Та співав би свої думи,
Тихі, невеселі.
Дай дожити, подивитись,
О боже мій милий!
На лани тії зелені
І тії могили!
А не даси, то донеси
На мою країну
Мої сльози; бо я, боже!
Я за неї гину!
Може, мені на чужині
Лежать легше буде,
Як іноді в Україні
Згадувати будуть!
Донеси ж, мій боже милий!
Або хоч надію
Пошли в душу… бо нічого,
Нічого не вдію
Убогою головою,
Бо серце холоне,
Як подумаю, що, може,
Мене похоронять
На чужині,— і ці думи
Зо мною сховають!..
І мене на Україні
Ніхто не згадає!

А може, тихо за літами
Мої мережані сльозами
І долетять коли-небудь
На Україну… і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє
Сльозами тихо упадуть!
І покиває головою,
І буде плакати зо мною,
І, може, господи, мене
В своїй молитві пом’яне!

Нехай як буде, так і буде.
Чи то плисти, чи то брести,
Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи.

Перша половина 1850, Оренбург

Про вірш

Драматична автобіографічна елегія: лік щоденних невільницьких мук, жах померти безвісним на чужині та палка молитва за повернення в Україну.

Історія

Написано в другій половині 1849 року (Косарал / Оренбург). Один із найвідоміших і найтрагічніших творів усього періоду заслання.

Поет перебував у повній невизначеності щодо терміну свого покарання; кожен день муштри здавався вічністю, а сили танули через хвороби.

Вірш увійшов до третього зошита «Малої книжки» і згодом був переписаний до «Більшої книжки».

Форма

Психологічна елегія-монолог, чотиристопний ямб із багатством інтонаційних перепадів від глухого стогону до пристрасного молитовного пориву.

Майстерне чергування риторичних вигуків, пауз і карбування кожного рядка.

Як читати

Поет буквально рахує дні й ночі («Лічу в неволі дні і ночі і лік забуваю...»), фіксуючи монотонність і безглуздість казарменого животіння.

Найстрашнішим для Шевченка є жах залишитися похованим у мерзлому чужому піску, без рідної панахиди й сльози, далеко від Дніпра й України.

Незважаючи на морок вигнання, у фіналі спалахує непохитна віра в Божу правду та надія побачити рідну землю хоч перед смертю.

Теми: лік днів у неволі · жах чужої могили · туга за Україною · молитва про волю · автобіографічний біль

Усі поети