Мов за подушне, оступили
Оце мене на чужині
Нудьга і осінь. Боже милий,
Де ж заховатися мені?
Що діяти? Уже й гуляю
По цім А р а л у; і пишу.
Віршую нищечком, грішу,
Бог зна колишнії случаї
В душі своїй перебираю
Та списую; щоб та печаль
Не перлася, як той москаль,
В самотню душу. Лютий злодій
Впирається-таки, та й годі.
Друга половина 1848, Косарал
Похмура лірична сповідь про облогу тяжких спогадів, що нещадно атакують самотнього бранця серед чужого пустельного безлюддя.
Написано під час косаральської зимівлі 1848 року на Аральському морі в умовах суворої ізоляції від зовнішнього світу.
«Подушне» — ненависний імперський податок на кожну ревізьку душу, збір якого супроводжувався жорстокими описами майна та катуваннями селян.
Чотиристопний ямб із перехресним римуванням; рваний синтаксис та похмура метафорика передають відчуття клаустрофобії й психологічного тиску.
Градація душевного болю досягає кульмінації у фінальних рядках про безсилий розпач серця.
Метафора думок, що оступають людину, «мов за подушне», виростає з реалій кріпосницького побуту, де безжальні збирачі вимагають останнє.
Минуле не приносить розради: спогади про колишнє життя на батьківщині лише ятрять відкриті рани невільника.
Твір відображає граничний стан людського терпіння, коли чужина й холод стають тлом для болісного розрахунку із власною долею.
Теми: облога спогадів · психологічний тиск неволі · тягар минулого · косаральська зимівля · душевний злам