Тарас Шевченко – На вгороді коло броду
На вгороді коло броду
Барвінок не сходить.
Чомусь дівчина до броду
По воду не ходить.
На вгороді коло тину
Сохне на тичині
Хміль зелений, не виходить
Дівчина з хатини.
На вгороді коло броду
Верба похилилась.
Зажурилась чорнобрива,
Тяжко зажурилась.
Плаче, плаче та ридає,
Як рибонька б’ється…
А над нею, молодою,
Поганець сміється.
Друга половина 1848, Косарал
Драматична фольклорна мініатюра про розлуку з коханим, виражена через образ зів'ялого барвінку коло броду.
Написано наприкінці 1848 року на Косаралі та включено до «Малої книжки».
Барвінок у традиційній культурі українців є символом дівочої чистоти, вірного кохання та щасливого шлюбу.
Поет у вигнанні тонко вловлював найменші символічні знаки народної флоропоетики, перетворюючи їх на виразники власного болю.
Класичний коломийковий вірш із цезурою. Строфіка побудована на паралелізмі стану природи та душевних переживань людини.
Стислість форми концентрує емоційну напругу в кожному рядку.
Якщо барвінок не сходить на вгороді коло броду — це прикмета зів'ялого щастя та вічної розлуки закоханих.
Образ броду позначає перехід, межу між рідним домом і чужиною, розлучення людей, чиї життєві шляхи розійшлися назавжди.
Шевченко відтворює вічну тему трагічної жіночої долі через лаконічний і водночас невичерпний народний символ.
Теми: барвінок коло броду · розлука закоханих · рослинна символіка · дівочий сум · фольклорний лаконізм