Не тополю високую
Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока
Долю зневажає:
«Бодай тобі, доле,
У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі
Ні з ким полюбитись.
Як дівчата цілуються,
Як їх обнімають
І що тойді їм діється —
Я й досі не знаю.
І не знатиму. Ой мамо,
Страшно дівувати,
Увесь вік свій дівувати,
Ні з ким не кохатись».
Друга половина 1848, Косарал
Психологічна балада про дівочу самотність, нещасливу долю та втрату надії, втілена через паралелізм тополі й дівчини.
Написано наприкінці 1848 року під час першої косаральської зимівлі експедиції.
Образ тополі як символу самотньої, знедоленої жінки або загиблої нареченої проходить крізь усю творчість Шевченка від ранньої балади «Тополя» (1839).
Твір відображає глибоке співпереживання поета самотнім дівочим серцям, позбавленим підтримки й любові.
Романтичний чотиристопний хорей із заперечним психологічним паралелізмом («Не тополю високую вітер нагинає...»).
Мелодійне чергування відкритих голосних створює ефект тужливого співу або плачу-голосіння.
Вітер, що гне тополю додолу, виступає уособленням ворожої долі та немилосердного соціуму, що ламає тендітну дівочу душу.
Дівчинонька одинока кляне свою долю не від злості, а від безвиході, адже молодість минає в пустці без взаємності та тепла.
Тополя постає живим символом туги, самотності та нездійсненого прагнення до щастя.
Теми: тополя як символ · дівоча самотність · удар долі · психологічний паралелізм · баладна образність